Частина 1. Глава 2. Прага о п'ятій ранку

Мама будить мене так, щоб я не прокинувся.

Це її особливе вміння. Вона не кличе мене на ім'я, не торсає за плече, не вмикає світло. Вона просто бере мене з ліжка, теплого й важкого від сну, і садить собі на коліна, і поки моя голова хилиться їй на груди, натягує на мене колготи, светр, штани, шкарпетки. Одна шкарпетка завжди виявляється навиворіт, і мама тихо лається крізь зуби, знімає її і натягує знову. Я чую цю лайку крізь сон, як чують дощ за вікном. Вона мені не заважає. Вона означає, що мама поруч.

Потім куртка. Потім шапка, яка налазить на очі. Потім мама ставить мене на ноги, і підлога виявляється холодною навіть крізь шкарпетки, і тоді я остаточно прокидаюся.

На годиннику над дверима п'ять нуль п'ять. Цифри зелені й світяться в темряві. Я ще не вмію читати годинник, але ці цифри знаю напам'ять. П'ять нуль п'ять означає, що зараз буде трамвай.

* * *

Ми живемо в кімнаті, де, крім нас, живуть ще троє.

Пані Галя з Тернопільщини, яка спить на верхньому ліжку і хропе так, що в мене вночі дзвенить у вухах. Її чоловік, якого всі звуть просто Петро, який приходить пізно, пахне цементом і завжди мовчить. І дівчина Оксана, молода, з довгим світлим волоссям, яка вечорами фарбує нігті біля вікна й тихо співає, а потім плаче, накрившись ковдрою з головою, і думає, що ніхто не чує.

Я чую. Я взагалі все чую. Це, мабуть, перше, чого я навчився в житті: чути те, що від тебе ховають.

Наше з мамою ліжко стоїть у кутку, біля батареї. Воно вузьке, і ми спимо на ньому вдвох, і мама завжди лягає з краю, щоб я не впав. Під ліжком наша валіза, у якій лежить усе, що в нас є. Мамин светр, мої штани, пачка документів у поліетиленовому пакеті й фотографія якоїсь жінки з сивим волоссям, яку мама іноді дістає і довго роздивляється. Я питав, хто це. Мама сказала: «Ніхто». І сховала фотографію назад.

Спільна кухня в кінці коридору, і там завжди черга до плити, і завжди хтось свариться. Українською, словацькою, румунською. Я тоді ще не знав, що це різні мови. Мені здавалося, що дорослі просто сваряться різними голосами.

* * *

Трамвай приходить о п'ятій двадцять.

Він виринає з темряви, як великий освітлений акваріум на колесах, і всередині сидять такі самі, як ми. Люди з сірими обличчями, у робочих куртках, з пакетами на колінах. Ніхто ні з ким не говорить. Хтось спить, притулившись чолом до шибки. Хтось дивиться в одну точку. Трамвай дзвонить, і хитається, і я сиджу в мами на колінах і дивлюся у вікно, де пропливають ліхтарі, мокрі вулиці й темні будинки з гострими дахами.

Місто здається мені величезним і казковим. Таким, як у книжці про принцес, яку мені колись показувала Оксана. Башти, мости, кам'яні люди на мостах. Я питаю маму, чи живе тут король.

— Живе, — каже вона, не дивлячись на мене.

— А де?

— У замку.

— А ми підемо до нього?

Мама нарешті дивиться на мене. Довго. І я бачу, що в неї під очима темні кола, а губи потріскані, і що вона зараз або засміється, або закричить.

Вона не робить ні того, ні іншого. Вона просто поправляє на мені шапку.

— Ні, — каже вона. — Ми до нього не підемо. Ми підемо мити його підлогу.

Я тоді не зрозумів, що це був жарт. Я подумав, що ми справді їдемо до короля. І весь день чекав, що він прийде.

* * *

Будівля, де працює мама, вся зі скла. Вона височіє над вулицею, як крижана гора, і в її вікнах відбивається небо, яке помалу світлішає.

Ми заходимо не через головні двері, а збоку, через маленькі сірі дверцята, біля яких стоять сміттєві баки. Там сидить дядько в синій формі. Він товстий, вусатий, і в нього на столі завжди стоїть термос і маленький телевізор. Мама каже йому щось чужою мовою, тихо й швидко, і він киває, і махає рукою, і ми проходимо.

Але одного разу він махає рукою не мамі, а мені.

— Ahoj, — каже він. — Jak se jmenuješ?

Я ховаюся за маму.

— Скажи «добрий день», — шепоче вона. — Dobrý den. Ну?

— Добрі ден, — кажу я.

Дядько сміється. У нього великий живіт, і коли він сміється, живіт трясеться, і мені стає смішно теж. Він лізе в шухляду, щось там шукає і простягає мені маленьку цукерку в червоному фантику.

Я дивлюся на маму. Мама киває.

— Děkuji, — підказує вона.

— Дєкуї, — кажу я.

Так у мене з'явився перший друг у цій країні. Його звали пан Іржі. Він давав мені цукерку щоранку, і щоранку вчив мене одному новому слову. Dobrý den. Děkuji. Pozor. Ahoj. Prosím. До кінця зими я знав уже з двадцять слів, і пишався ними так, як потім, через багато років, не пишався жодною медаллю.

Пан Іржі ніколи не питав, чому маленький хлопчик щоранку о шостій приходить на роботу разом із прибиральницею. Він просто давав цукерку. Тепер я розумію, що це було найкраще, що він міг для мене зробити.

* * *

Підсобка на третьому поверсі.

Вона вузька, як шафа, і там пахне хлоркою, мокрими ганчірками й чимось солодким, ніби квітами, але не справжніми, а з пляшки. Уздовж стіни стоять швабри, відра, пляшки з кольоровою рідиною. На підлозі мама стелить свою куртку, а зверху кладе мій светр, згорнутий валиком. Це моя подушка.

— Правила, — каже вона щоранку, присідаючи переді мною навпочіпки. — Які в нас правила?

Я знаю їх напам'ять.

— Нічого не чіпати.

— Ще.

— Не виходити.

— Ще.

— Сидіти тихо.

— Чому?

— Бо якщо мене почують, тебе заберуть.

Вона киває. Цього я тоді не розумів, але слово «заберуть» звучало страшно, і я слухався. Тепер я знаю, що вона мала на увазі. Прибиральниця, яка тягає на роботу малу дитину, бо їй нема з ким її лишити і нема чим платити за садочок, це не та прибиральниця, яку довго тримають. А іншої роботи для неї в цьому скляному місті не було.

Мама йде. Двері зачиняються. Внизу смужка світла.

Я лежу і слухаю.

Я навчився розрізняти звуки цієї будівлі краще, ніж будь-що інше в житті. Ось гуде ліфт: значить, приходять перші люди в костюмах. Ось клацають підбори: це жінка з четвертого поверху, вона завжди поспішає. Ось шурхотить ганчірка, і плюскає вода у відрі, і мама щось наспівує під ніс. Вона наспівує тільки тоді, коли думає, що її ніхто не чує. Пісня завжди одна й та сама. Щось про калину й про воду. Я не знаю слів. Тільки мелодію.