Частина 1. Глава 1. Наказ

Рація ожила о третій сорок.

Я не спав. На війні ти швидко вчишся не спати так, щоб з боку здавалося, ніби спиш: очі заплющені, дихання рівне, а всередині все натягнуте, як дріт розтяжки. Яма в посадці, яку ми між собою називали позицією, була мілка й тісна: три кроки вздовж, півтора впоперек, зверху накидка й кілька зрубаних гілок, щоб не світитися. Назвати це окопом можна було хіба з великої поваги. Холод стояв такий, що здавалося, він не навколо, а всередині, в кістках. Земля під нами за ніч схопилася кригою, накидка задубіла й хрустіла від кожного подиху вітру, а в когось поруч цокотіли зуби. Дрібно, рівно, як годинник. Цок. Цок. Пауза. Цок. За ніч цей звук устиг набити мені в голові свій власний час.

— Морок, Морок, я Перший. Прийом.

Голос ротного пройшов крізь шипіння, наче крізь пісок. Я підняв рацію раніше, ніж устиг подумати.

— Морок на зв'язку.

— Як у тебе люди?

Я подивився вбік. Люди в мене були. Тобто ті, хто лишився.

Бородай сидів на дні ями, спиною до мерзлої стінки, і чистив автомат задубілими пальцями, хоча чистити його не було потреби: він чистив його вже втретє за вечір. Його великі руки рухалися повільно і точно, ніби від того, наскільки блищатиме затворна рама, щось залежало. Шульга лежав просто на землі, згорнувшись, натягнувши капюшон на голову, обличчям до стінки, і я знав, що він не спить, бо в сні він хропів, а зараз не хропів. Малий, якому було двадцять, а виглядав він на сімнадцять, сидів у кутку, під самою накидкою, поклавши підборіддя на коліна, і дивився в одну точку. Це в нього цокотіли зуби. На порожнє місце навпроти себе.

Там учора сидів Тарас.

— Четверо, — сказав я в рацію. — Четверо зі мною.

Пауза. Шипіння. Десь далеко, на межі слуху, бухнуло, глухо, наче хтось за кілька кілометрів упустив на підлогу шафу.

— Прийняв, — сказав Перший. — Слухай задачу.

Я слухав.

* * *

Є речі, які не розкажеш людям, що не були там. Не тому, що вони страшні. А тому, що вони буденні. Ось ти лежиш у посадці, і в тебе мокрі шкарпетки, і ти думаєш не про смерть, а про те, що шкарпетки мокрі вже третю добу і що, мабуть, почнуть гнити пальці. А над тобою дзижчить. Тонко так, по-комариному. І ти знаєш, що це не комар. І все одно думаєш про шкарпетки, бо якщо почнеш думати про те, що дзижчить, то вже не зупинишся.

Учора ми вийшли з тієї посадки вчотирьох, хоча заходили вп'ятьох. А позавчора заходили вісьмома.

Тараса ми не винесли. Не змогли. Ми пролежали поруч із ним до темряви, бо вийти раніше означало лягти поруч з ним назавжди, і весь цей час я дивився на його черевик. Тільки на черевик. Старий берц з обдертим носаком і шнурком, зав'язаним на подвійний вузол. Тарас завжди зав'язував на подвійний. Казав, що одного разу на навчаннях у нього розв'язався шнурок під час кидка і він упав мордою в болото на очах у інструктора, і відтоді тільки подвійний.

Я не плакав. Я взагалі тоді вже давно не плакав. Десь глибоко, під ребрами, щось стискалось і не відпускало, але назовні не виходило нічого. Ні сліз, ні слів. Тільки цей цокіт зубів у темряві. Цок. Цок.

* * *

— Задача така, — казав Перший. — О п'ятій тридцять твоя група виходить на ту саму позицію. Закріплюєтесь і тримаєте до підходу наступних. Підтримки поки не буде, птахів нема, арта на ліміті. Як зрозумів?

Я зрозумів.

Я зрозумів, що наша позиція тепер не наша. Що звідти нас вибили ще до того, як ми встигли вийти, і що зараз там, найімовірніше, сидять вони. Я зрозумів, що «підтримки поки не буде» означає «підтримки не буде». Я зрозумів, що четверо втомлених людей, які дві доби не спали і вчора залишили в посадці свого, мають о п'ятій тридцять удень, по відкритому полю, без прикриття з неба, піти туди, звідки вчора ледве вийшли вчотирьох.

Я зрозумів усе це за одну секунду. Так буває, коли ти довго ходиш однією стежкою: ноги самі знають, де яма.

— Перший, — сказав я. — Позиція зайнята. Там противник. У мене четверо людей і ні одного дрона. Ми там ляжемо.

— Морок, я тобі задачу не обговорювати даю.

— Я розумію.

— То виконуй.

Я відпустив тангенту. Подивився на своїх.

Бородай перестав чистити автомат. Його руки так і зависли над затвором, і він дивився на мене з-під густих брів, які зрослися на переніссі, через що в нього завжди був такий вигляд, ніби він трохи сердиться. Він не сердився. Він чекав. Шульга підвівся на лікті, потім сів, і я побачив, що в нього червоні очі. Малий підняв голову з колін.

Ніхто нічого не сказав. Вони просто дивились.

Я знав, що вони підуть. Якщо я скажу «вперед», вони встануть, перевірять магазини, натягнуть мокрі рукавиці й підуть. Бородай перший, бо він завжди перший. Шульга останній, бо він прикриває. Малий посередині, бо він Малий. Вони підуть, бо я сказав. Не тому, що вірять у задачу. Тому, що вірять мені.

І саме тому ти не маєш права.

Цей голос я знав давно. Він жив у мені стільки, скільки я себе пам'ятав. Нестерпний, впертий, тихий. Він ніколи не кричав, але й ніколи не замовкав. Колись, коли мені було шість, він сказав мені «не плач, мамі й так погано», і я не плакав. Коли мені було чотирнадцять, він сказав мені «не бий, ти не такий, як вони», і я не бив, хоча мене били. Коли мені було двадцять із чимось, він не давав мені спати ночами й товк одне: «Ти стоїш на місці. Ти гниєш. Рухайся». І я рушив. Аж сюди.

Тепер він сказав: Не веди їх.

Я натиснув тангенту.

— Перший, я Морок.

— Слухаю.

Я подумав, що тоді, о третій сорок тієї ночі, у мерзлій ямі посеред посадки, де цокотіли зуби, я, мабуть, мав би відчувати щось велике. Страх. Злість. Гордість. Щось, що зазвичай показують у кіно, коли герой приймає своє головне рішення, і музика наростає, і камера наїжджає на обличчя.

Нічого такого не було. Була втома. І дивний, майже фізичний спокій, ніби я довго ніс щось важке і нарешті поставив на землю.