Розділ 57

Кирило

Ми швидко знайшли потрібний будинок. Виявилося, треба шукати церкву, та наступний вхід від неї, те саме місце, куди могла втекти моя дівчина. Будинок якийсь дивний, з хрестами. На двері табличка реклами, де вигідніше купувати труну. Раптом це натяк? Приїдете без запрошення - і ось вам, отримайте акційний товар.

Але я нічого, тримаюся. Мене не налякати домівкою священника. Добре, що Алекс вилаявся тихо, забувшись.

Спочатку нам відчинили двері два малих хлопця, років дев'яти. Ми нічого не зрозуміли, кого відспівувати, яка трапеза. Лякаюче чути таке від дітей. Подарунки допомогли, нас відразу не вигнали. Слідом за ними прибігла ще купа дітей. Оточили натовпом. Ввічливо привітались і руки простягнули.

Вікторії серед них не побачили. Алексу махнув, щоб терміново видав кожному подарунки. Мене посмикав найдрібніший за штанину.

- Ви, справді, до нашої сестри?

- Так, я дуже хочу побачити Вікторію, - відповідаю за себе.

Сказав би й більше. Я в дорозі зрозумів, що нічого для мене зараз немає дорожче - повернення коханої дівчини. Такою нісенітницею здалося моє минуле життя з постійною гонитвою за часткою в сімейному бізнесі, суперництвом з Мишком. Пошуками розваг і бажанням кайфувати від свободи. Все затьмарилось і стало фальшивим, а моя фіктивна дівчина, навпаки, виявилася найсправжнісінькою.

- А ви добрі дядьки або бандити? - примружившись, запитує дівчинка років семи, дуже схожа зі старшою сестрою кольором волосся і великими ясно-сірими очима.

- Бандити, звичайно ж, - не замислюючись, Алекс видає.

Діти ошелешено блимають.

Штовхаю брата плечем.

- Що ти верзеш, які бандити?

- Потрібний авторитет серед малечі створюю. Допомагаю тобі, бо добрі дядьки нудно, - шепоче брат, той ще фахівець по дітям.

Повертаю голову, серце швидше забилося. По проходу, нерішуче переступаючи, наближається... моя чарівна Вікторія. На ній мішкувата світла сукня з квіточками до підлоги, волосся заплетене в косу. В очі мені не дивиться, губи кусає, хвилюється. До чого ж моя дівчинка вродлива!

З букетом нарцисів, які ми дорогою ледве знайшли у квіткових крамницях, першим кидаюся до неї на зустріч.

- Я приїхав за тобою! Без тебе не поїду! - не чекаю, поки візьме квіти, спочатку хапаю в обійми кохану.

- Кирило, відпусти! - вона виривається, помітно ображена.

Гаразд, ненадовго відпущу.

Але якщо що, брат піджене машину, кохану закину на плече... Мені не звикати, красти цю норовливу милу дівчину.

- Як ти мене знайшов? О боже, ти ще й з Олександром! - Вікторія помічає брата, її шок множиться з кожною секундою.

- Ми вдвох шукали тебе. Але я б і не зміг по-іншому. Ти ж моя!

Вікторія схвильовано здригається, прикладаючи долоньки до грудей.

Кхм-кхм…

Ззаду лунає покашлювання.

- Молоді люди, що вас у наш дім привело? За яким правом мою доньку своєю називаєте?

Перед нами постає чоловік з довгою густою бородою. Він у чорній рясі, на грудях висить величезний хрест. В одній руці тримає ікону, в другій товсту книгу, здається, Біблію. Поруч з ним дружина, придивляється до квітів у моїх руках. Вони нам певно не радіють, як діти подарункам.

- Віка не наша, а тільки мого брата Кирила, - показує Алекс на мене. - Спочатку був суперечливий момент, але потім я одумався, отче.

- Що одумався, то добре. А те, що витрачаєш життя на безпутності, не відкриє для тебе шлях до істинного щастя, - приголомшує батько Вікторії.

Алекс очима запитує у мене, звідки татусь Віки це взяв? Начебто я знаю!

І голос у нього такий низький, грізний, вимовляє слова, а ніби співаючи, і в кінці наголосом б'є по голові. Ні, я не забобонний. Але чомусь спітнів. Відчуття, що тато Вікторії все моє життя вже просканував і знає тепер більше за мене. А я б волів не розголошувати деякі особливо грішні моменти з минулого.

- Я кохаю вашу доньку, - не приховую, прямо кажу. - У нас вийшло непорозуміння. Справа в тому, що мені треба було більше довіряти своїй дівчині. Але я все усвідомив, і не хочу втрачати Вікторію.

Вираз обличчя священника залишається задумливо-кам'яним. Зате мати здивовано сплеснула руками.

- Донечко, а чому брат назвав твого хлопця Кирилом? Ти ж нам інше ім'я називала.

- Ні, мам, це не Вітя, - густо червоніє старша донька.

- Ціка-а-аво... - тягне священик, струшуючи бородою.

- Вікторія працювала моєю помічницею. Потім ми почали зустрічатися і зрозуміли, що кохаємо одне одного, і більше не розлучалися.

- Я хотіла вам потім розповісти, - винувато поглядає на рідню моя дівчина.

- Що ж це виходить... ти, Кирило, сину божий, - священник направляє хрест на мене. - Став начальником нашої доньки, скористався положенням, спокусив її. Довів до гріха! Потім ще й образив недовірою?

Як на лавці підсудних опинився, хіба що лавці церковній.

І як її батько так чітко та швидко зміг все побачити? Невже я виглядаю, як той, хто поки не затягне в ліжко, вже не заспокоїться? Хоча, чого там, з Вікторією ж так все і було.

- Е-е... так, каюся. Спокусив, часто до гріха доводив. Не зміг втриматися.

- Кирило! Ти ж не на сповіді! - намагається мене заткнути кохана.

- Ну що я брехати буду, адже ми разом живемо.

- Ой, свят-свят, Пресвяті Угодники! - мати з голосінням блідне.