Розділ 56

Віка

Родина не очікувала на мій приїзд. Хотіла в дорозі зателефонувати, а потім передумала, вирішила зробити сюрприз. А як побачили, ох, скільки радощів було. Брати, сестри налетіли, трохи з ніг не звалили, кожен тягнув у свій бік і щось питав, про всі новини хотів розповісти. Ледве пробралася до мами обійнятися, вона навіть трохи поплакала, скучила сильно за мною.

- Ну розповідай, донечко, як тебе відпустили? Невже суворе начальство погодилося на відпустку? - запитує мама, роздивляючись із занепокоєнням, що я схудла бідненька, замучили іроди.

- Так, погодились. Я заяву на відпустку написала, - і це та частина правди, в якій не брешу.

Ну не можу ж я відразу з дороги родину шокувати. Вони й так розбурхані, старша донька повернулася додому. Щоправда, думають тільки на відпустку, а я ще нічого не вирішила. З хворою головою продумувати майбутнє не найкращий вихід.

Ось заспокоюся, навчуся жити без Бєльського, без його магічного голосу, рук, чарівної посмішки і пронизуючих очей в мені кожну клітинку. Вилікую рани на серці, тоді й зможу вже щось вирішувати, тоді й зрозумію, хто я є без коханого…

Йому-то стане легше без мене. Набагато швидше, ніж мені... адже не доведеться шукати слова, як м'якше кинути горе-помічницю. 

- Віка плаче! - вигукує наймолодший у нас Матвій.

До мене злітається вся дружна команда. Троє сестер, троє братів. Сестри обіймають, брати розсмішити хочуть. Навіть лоскіт використовують, яке тут плакати, взагалі сумувати не дадуть.

- Коли у мене зуб випав, я теж плакав, - зізнається Давид.

- А коли на тебе сів коник, ти теж волав, - дражнить його брат-близнюк.

- І коли груша впала на голову, - пригадує наша третя за старшинством сестра.

- Ой, ну все-все, - перериваю загальні спогади, а то Давид вже почервонів і надувся. - Давайте про щось приємне розповідати? А то як почнемо голосити разом, доведеться рятувальників на потоп викликати. Скоро тато зі служби повернеться, і побачить вдома ціле море.

Брати і сестри, перебиваючи одне одного, тепер діляться своїми досягненнями. Я майже про все вже чула від них по телефону, але роблю вигляд, що знову дивуюсь і в захваті. Сестри постарше мені на вухо шепочуть про хлопців, малеча про те, які барикади будували з місцевими дітьми. Семирічна Софія тицяє мені в руки альбоми з малюнками. Весело, загалом.

- Але ми тобі не казали, хотіли при зустрічі повідомити, - інтригуюче починає Настя, друга за старшинством сестра після мене.

- І що ж?

- Ми до тебе всі приїдемо! - вигукують разом близнюки.

- Що? Куди приїдете?

- До тебе! - підтверджує Настя. - Ми теж мріємо побувати у великому місті. Татові складно вирватися, весь час служби, когось треба вінчати, хрестити або відспівувати. Але ми так благали, вели себе добре цілий місяць, прибирали в церкві, наробили багато свічок, наплели сотню чоток і священні пряники продавали на вулиці. Тато погодився, що незабаром усі поїдемо дивитись, як ти живеш, і час з тобою там проводити.

М-м... крізь себе пропускаю удар. Мене знову оточили й обіймають.

У сім разів складніше тепер зізнаватися, що нікуди родину привозити. Та й до цього нікуди було. Не за тими поняттями мене ростили, щоб схвалювати спільне життя з начальником. А сестри з братами, виходить, даремно цілий місяць прикладали зусилля.

Ой, не можу, зараз знову розплачусь. Яка ж я невдала старша сестра в родині Ластівкіних.

З сестрами йдемо допомагати мамі з варениками. Мама хотіла відправити мене відпочивати, мовляв, втомилася з дороги, встигнеш ще. О ні, я не хочу відпочивати. Не можна мене залишати наодинці з собою. Готова робити, що завгодно, аби болючі думки забивати. Тоді трішки легше, тоді емоції, як ніби-то на паузі, та пекучі сльози легше в собі стримувати.

Повернувся тато з церкви. Зрадів поверненню блудної донечки. Обійнялися. Батько не став ні про що відразу розпитувати, придивився уважно до мене, і попередив, що після вечері ми обов'язково поспілкуємося в його кабінеті в каплиці.

- Добре, тато, - натягую посмішку, погоджуючись.

Розмовляти з моїм татом, це ж непросто по-дружньому базікати. Я не знала його звичайною людиною. Все своє життя пам'ятаю тата якимось надвеликим, немов посланником від Бога. Він бачить усіх наскрізь. Буває, нічого так говорить, нормально, пожартує. А якщо входить в образ священника, то все, капець. Згадаєш навіть, в якому місці погано подумала місяць тому та чому в минулому році порушила заповідь.

Сідаємо вечеряти. Ціла гора ароматних вареників з вишнею і сиром стоїть на столі. Батько ще не встиг зняти рясу, так і пішов до столу. Встає читати молитву. Ми теж приготувалися.

Як раптом лунає гавкіт собак, чоловічі голоси і шалений стукіт у двері, як ніби вибивають.

- Знову за тобою, - з важким зітханням мама каже татові-священнику. - Скажіть, якщо відспівувати, щоб почекали, поки отець Павло на трапезі, - посилає близнюків передати відвідувачам.

Брати мчать передати. Чекаємо, чекаємо. Їсти не можна, тато не дозволяє без спільної молитви. Вареники остигають взагалі-то.

Близнюки повертаються з круглими очима. У одного в руці світиться меч, другий махає коробкою з дорогим смарт-годинником. Обидва задоволені й вражені від несподіванки. 

- Там приїхали круті чоловіки на великій машині. Вони не до тата, а до Віки!

- У них є ще багато подарунків!

Повідомляють близнюки.

Тепер уже брати і сестри повним складом біжать у коридор за подарунками. А на мене батьки кидають спантеличені погляди. Ну так, я Віка. На сусідній вулиці теж Віка живе. Щоправда, у неї є чоловік і п'ятеро дітей, але раптом все ж таки гості помилились домівкою.