Розділ 47/1

Виходячи з відділу поставок, тільки-но подумала про атакуючі з усіх боків неприємності, які постійно штовхають мене на гріхи, як мені зустрічається надто знайомий екземпляр. Хвилювання від зустрічей більше немає, зате бажання швидко тікати, прискорює мої ноги.

- Віко, почекай. Я хотів з тобою зустрітися, - Вітя спритно перегороджує мені прохід і папку вихоплює з рук. Напевно, відчуває, що я цією папкою можу йому в одне місце зарядити.

- Поверни папку з документами і не заважай мені працювати, - вимагаю, підтискаючи невдоволено губи.

- Ну досить вже бігати від мене. Я про все знаю, - колишній витріщає очища, ніби як показуючи, знаю все-все-все.

Озираюся, в коридорі поки порожньо. Але в будь-яку мить хтось вийде з ліфта. Я ж і так зганьбилася в очах суспільства.

- Вітю, краще відчепися від мене. Попереджаю серйозно!

Колишній навіть не здригнувся, ближче підходить з упевненістю. Раніше мені подобалося, коли він так дурнувато всміхався, зараз дратує в ньому все.

- Адже ти ж сама мене хочеш повернути. Вже весь офіс знає. Ну то навіщо ці ігри, навіщо мені віддалятись? Могла і сама вже зізнатися.

Ось воно що, чутки долетіли й до Вітечки. Більше не підтискає хвіст, пишається, худі кістляві плечі діловито розправляє.

- Хочеш допомогти мені з поверненням?

- Так, Віко, так. Я готовий повернутися, - трохи зіщулившись, додає: - Пару тижнів будемо зустрічатися таємно, в моїй машині або зніму для нас кімнату. А потім я вирішу всі питання і стану повністю твій.

Хм-м... минулого разу він мені швидше хотів дістатися. Щоправда, теж просив почекати.

Цікаво ж мене бачить Вітечка. Дурепою набитою або закускою до основного столу? Захотів поїв, відклав, потім ще перекусити мною не проти. Ось тільки він не врахував, що закуски мають термін придатності, одного разу замість «насолодитися», можна отруїтися жадібністю і нахабством.

- Твої пропозиції мене не влаштовують, - намагаюся відповідати більш рівно колишньому, який пожирає мене хтиво очима.

- Тоді ти запропонуй? Я, серйозно, повернутися згоден.

- В якій упаковці? Чи буде чек про повернення?

- Віко, яка упаковка? Ти жартуєш, чи що? - мерзенно лунають його смішки.

- Ні, Вітю. Повернення ж просто так не робляться. А ти вже зіпсований товар, від тебе несе духами коняки. Тож, у твоєму випадку повернутися можна, як після капремонту. Засунути тебе у велику коробку, супровідні папери в зубах повинні стирчати. Ще й компенсація за втрату часу без такого необхідного приладу. Занадто складно буде належним чином оформити, простіше тебе не повертати.

Мені вже сміятися хочеться, всередині себе реготати починаю від витягнутої фізіономії «товару на повернення».

- Я зрозумів, ти таким чином хочеш мене носом ткнути, що зраджував. Ревнуєш. Маєш повне право!

Тьху на нього. Пирхаю.

Як у чоловіків так виходить, підносити себе нашим найкращим подарунком долі? Але різниця є, і нам обирати, які ми згодні прийняти, а які відразу кинути в смітник. Шкода, що не завжди виходить швидко розгледіти під показними обгортками, насправді, гидкий «подаруночок».

- Віко, але ти ж і сама мені не дістанешся після повернення, як була раніше. Чи гадаєш, я не ревную? Але я ж згоден тебе назад прийняти.

- Ах, ти згоден…

Гримають дверцята ліфта на поверсі.

Хапаюся за папку, щоб вирвати з рук знахабнілого колишнього.

Він спочатку утримує, а потім швидко віддає.

Не встигаю помітити різницю за його емоціями, на мене вже мчить розлючена коняка, загрозливо гупаючи по підлозі підборами.

- Негайно відійди від мого нареченого! - гаркає Кіра, насуваючись з багряним обличчям. - Бач, чого захотіла. Повернути колишнього хлопця. Так і знала, що ти хитра погань, нутром це відчувала.

- У коней особливе нутро?

Ну я так, уточнити. Просто, хто його знає, я ж не настільки розбираюся в тваринах.

- Ти що сказала? Хто кінь? Вітю, ти чув?! - Кіра звіріє, розмахуючи пишною гривою.

Колишній бурмоче щось на моє виправдання, але таке ледве розбірливе.

- Кіро, тримай свого жеребця при собі. Досить плітки на мене натягувати!

Швидко тікаю від скаженої парочки. Маринка зі злості ляпнула, а вони бігом вже повірили. З тією різницею, що колишній уявив себе героєм Дня. А його зміюка-наречена приготувала велику щелепу, скоріше мені в горло вчепитися.

Єдине, що я ще не встигла у місті накоїти - то це побитися. Не знаю чому, подумалося таке. Але я ж не стану, ні-ні. Я ж пристойна дівчина... або це теж поняття у минулому?...

У приймальні трусить після зустрічі з ненависною парочкою. Як відчувала, що мені не можна залишати надійне гніздечко після оглушливої слави. Треба ж ще в таке повірити, ніби проста помічниця спочатку спокусила боса, перетворилася на наречену, а все для того, щоб колишнього скоріше повернути...

Ой, з жахом згадується - це ж був мій план, коли погоджувалася з Кирилом на угоду.

Плану більше немає. А ось же наздоганяють дурні вигадки, ніяк не хочуть залишати у спокої.

Посиділа, подумала, налаштувалась. Якщо Кирило вирішить, що зі стосунками треба закінчувати, іншими словами, кине мене, розбивши остаточно бідне серце. Тоді звільнюся. Так, у той же день, у ту саму мить. Піду в монастир! Ніяка кар'єра в корпорації мені не допоможе.

- Досі засмучена? - бос якось відчуває мій настрій.

- Ні, вже все майже добре. Але осад трохи залишився, співробітники про все знають, ненавидять мене, - гірко зітхаючи, ставлю перед Кирилом чашку кави.

- Здається, ми це вже проходили, - він рухає бровами задумливо.

- І що мені тоді допомогло заспокоїтися?

- Зараз нагадаю, - рішуче встає.

Ой, ну я могла б і здогадатися!

Кирило підхоплює мене на руки. Про що я казала до цього, щось начебто важливе, про Кіру з жеребцем хотіла ще повідомити... Не до них, от взагалі вже мені не до них. Набагато приємніше плавитися від поцілунку в обіймах коханого начальника. Мені навіть все одно, хто зайде, зручно в кабінеті чи ні. Та пішло воно лісом. Хоч короткими спалахами хочу відчувати щастя.