Розділ 40

Кирило

Після наради дзвоню Ярославу з обуреними наїздами.

- Чуєш, друзяко, ти не міг вже мені просто надіслати корито на коліщатках?

- А чим тебе не влаштувала ластівка? - дивується друг, але я чую, як ірже там з кимось на задньому фоні.

- Відмінна тачка. Дякую, звичайно. Ходжу і радію, що ми з Вікторією живі після поїздки залишилися.

- Ні, ну ти почекай. Хто просив пригнати транспорт простіше, бажано багаторічної давності, щоб жодного натяку на комфорт?

- Я просив. Але не до такої ж міри!

- Казав тобі, Кіру треба карету, запряжену баранами, - чую усміхнений голос Артура.

- З кізочками теж непогано вийде, - пропонує Ярослав. - Гей, Кіре, ми тобі зараз організуємо баранів або кіз. Ще варіанти можемо запитати у Пашки і Матвія.

От починається!

Можу собі лише уявити, що ті розумники ще додатково нарадять.

- Відваліть від мене, помічнички! А то я вам організую візок з упряжкою із страусів!

Скидаю виклик. Дістали приколюватися наді мною і моїм важким становищем. У них-то немає таких проблем, як у мене з помічницею. Нікого не підкорюють, не запасаються терпінням. А у мене скоро Меч ширінку проткне. Наскрізь. Від лютого голоду!

Втім, ідея зі скрипом, з негараздами та несподіваними перешкодами все ж спрацювала. Як же не хотілося залишати нашу галявину, продовжити ще можливість обіймати і цілувати дівчину, яка безжально позбавляє мене здорового глузду.

Отже, я не дарма зважився ризикнути і відмовився від лімузина. І пощастило, що запасний одяг завжди є в моєму кабінеті. Не так пощастило в кінці, старший брат нас засік і всю нараду реготав, не міг з себе навіть слова серйозного витягнути. За що і отримував від батька замість мене. Хе-хе.

Перед входом у приймальню видихаю напругу. Я ж вирішив бути терплячим, пристойним хлопцем у розумінні Вікторії. Не закидати її на плече і бігти до найближчого ліжка. Романтика, нарциси, пироги. Меч зі мною в корені не згоден.

А що я зроблю, якщо мені мало отримати від фіктивної нареченої всього одну ніч?! Мені всього мало, коли про неї думаю, бачу, торкаюся…

Як дістати з голови густий сироп, що склеїв мої мізки? Не знаю, як тільки не намагався. Придивлявся до інших гарненьких дівчат. Ну то що? Нічого не допомогло!

А після виставки навіть огида виникла на подібних Камілі та інших моїх колишніх коханок. Відчув себе таким дурнем, що з ними зв'язався, і навіть перед Вікторією стало незручно. Що теж дивно для мене, безсовісного засранця від народження.

Так ось, налаштувавшись, відчиняю двері.

Урівноважений настрій миттєво кудись дівається. До горла підступає грізний рик, а з ніздрів ось-ось повалить дим і полум'я.

- Добрий день. Я вже йду, - повідомляє мені щеня породи довбаний колишній.

- Так, Вітю, краще йди, - роздратовано відсилає Вікторія.

Зустрічаюся з нею очима, вона знизує плечима, ніби як, не запрошувала, сам герой приперся.

Хм-м…

Вітя нерішуче дріботить до дверей. Я його ввічливо пропускаю. Завжди раді, заходьте ще на чайок з цукерочками. Це я думаю, поки він вивалюється в коридор. Відразу виходжу за ним слідом.

Не дуже гостинно хапаю за горло щеня і притискаю в найближчу стіну.

- Чого приходив? - у перелякану пику гарчу.

- Н-на підпи-пис приніс до-документи, - хрипить Вітьок, можливо, в коридорі після нього залишиться калюжа.

- Ще раз сунешся до Вікторії, коли мене немає поруч, я сам тебе підпишу. Може, тут, а може, десь у лісочку. Думаєш, я не знаю, як ти свої лікті та інші запчастини кусаєш, шкодуєш, що втратив Вікторію?

- Звідки знаєте? - ледве ворушить губами і сильно трясеться.

- Звідти, бовдуре! - стукаю йому по лобі кісточками пальців. - Вікторія зі мною, і я її втрачати не збираюся.

Відпускаю дурне щеня, але буду за ним спостерігати. Дивись-но, дійшло до нього. Ну я повинен був здогадатися, що колись це станеться. І навіть припускав, що Вітя дозріє до кінця нашого договору з помічницею. Ось тільки я не хочу її віддавати довбаному колишньому. Нікому не хочу віддавати.