Розділ 39

Кирило розливає нам чай по стаканчиках. Наче самий звичайний на смак, зелений зі шматочками цитрусів, але мені він здається смачніше за всі чаї. І бутерброди начальника чудові. Чи то я така голодна, чи то місце чарівне.

- Вікторіє, а чому вони нас так витріщаються, аж голови згортають?

Придивляюся. Повз нас по стежці через сквер туди-сюди поспішають люди. Помітно, що на роботу біжать, а тут ми такі безсовісні розвалилися на травичці, відпочиваємо, перекушуємо та насолоджуємося затишним куточком. 

- Бажають на нашому місці опинитися, - хіхікаю.

- Е, ні. Нехай свою підстилку беруть. А ті чоловіки нехай навіть не мріють зайняти моє місце. У диню отримають.

Ух, як гарчить бос. І пересідає так, щоб мене закривати могутньою спиною.

- Даремно намагаєшся, Кирило. Чоловіки хоча б швиденько проходять, а жінки при вигляді самого пана Бєльського, мало не випадають з туфель. Ото вже, хто хотів би поласувати моїм бутербродиком.

І я розумію жінок. Розсівся на галявинці біля дороги такий цікавий чоловік. Сорочка наполовину розстебнута, і навіть плями після ластівки не псують його спокусливий вигляд. Смолянисто-чорне волосся боса стирчить на голові у шаленому хаосі, що так і хочеться в нього зануритись пальцями. А посмішкою мого боса-красеня можна навіть льоди арктичні топити. У мене ось вже щось розтопилося після сьогоднішнього атракціону з поїздкою. Дивлюся на нього та пливу, пливу, пливу…

- Та невже? Я не помічаю їх, обійдуться, - безтурботно знизує плечима. - А ти, схоже, ревнуєш, Вікторіє?

- Я? Ні, навіть не збиралася, - брешу, звичайно. Червонію і брешу.

- А я ось... ревную. Дивне таке почуття.

У мене випадає яблуко з руки після зізнання боса.

- Може, здалося?

- Ні-ні, ще нікого так не ревнував. Постійно хочеться бити в диню мужиків, які до тебе простягають лапи, - і попереджувально помахав перехожим кулаком.

Згадався Алекс. Засумніватися в словах боса складно після виставки. А повірити страшнувато, ну чому саме я? Що в мені такого особливого?

Ось Бєльський, так, він неймовірний. Упертий, навіжений, часом нестерпний. Здатний навіть лампочки запалити потужною своєю енергетикою. З його стусана навіть купа металу поїхала, а я через нього себе не впізнаю.

У неконтрольованому пориві тягнуся до Кирила, і проводжу подушечками пальців по чорній смузі на його щоці. Він такий зараз кумедний, на індіанця схожий з темною смужкою. Але в моїх очах найвродливіший чоловік.

Кирило накриває мою руку долонею, в його очах, немов застигло полум'я, виблискуючи золотистими іскрами з карих очей. Посуває мою руку до губ і цілує. Мільйон голочок тут же встромляються і приємним тремтінням обсипають мене всю зсередини.

- Вікторіє, ти навіть не уявляєш, що зі мною робиш, - хрипко вимовляє, нахиляючись до мене.

- А що я такого роблю? - навіть не відхиляюся назад.

- Зводиш з розуму, дражниш постійно…

Нахиляється ще нижче і пристрасно цілує.

Напевно, я перегрілася на ранковому сонечку або надихалася в поїздці соляркою. Відповідаю на поцілунок Кирила, і навіть не думаю відсторонитись. У голові туман, зате такий неймовірно збудливий. Обхоплюю Кирила за шию, не борюся з бажанням пригорнутися до нього міцніше, відчути його руки, його губи, наше дихання, що з'єдналося в одне ціле на двох. Як я опинилася на чоловічих колінах, навіть не відразу помітила. А Бєльський вміє закрутити мою голівоньку, він цілується як Бог, і в такі шалені миті я про все забуваю…

- Та що за чортівня! Знову це місце облюбували збоченці!

Неподалік від нас обурюється двірник зі скверу.

Ми перериваємо поцілунок і сміємося. Взагалі-то незручно. Поводимося, наче підлітки якісь. Кирило продовжує мене обіймати, і нашіптує на вушко різні приємності.

Пікнік наш затягнувся, напевно. На час не дивилася. Варто було босові заглянути в телефон, там вже від генерального з десяток пропущених дзвінків і погроз, що зробить з сином, якщо той не з'явиться на нараду.

- Ех, доведеться їхати. Але ми ще не раз посидимо так, Вікторіє, - допомагає мені піднятися з обіцянкою.

- І на ластівці саме так приїжджатимемо? - трохи злякано питаю.

Нехай я в ній не тряслася від жаху врізатися у стовп, але і збирати її по частинах дорогою, те ще для нервів випробування.

- Ну, ластівка нас ще разок відвезе. Нехай відчує себе потрібною, перед списанням до ретромузею.

Повертаємося з Кирилом на майданчик. Там вже на довгій представницькій тачці на нас зачекався водій. І я вже було подумала, що зараз пересядемо та в офіс поїдемо швидко. Бос вирішив і тут здивувати. Дає завдання водієві причепити трос до ластівки.

Продовжується незабутній атракціон!

Бо ми ж до самого офісу їхали на причепі, посміюючись, що скажуть співробітники, коли нашу процесію побачать. Гаразд я, але Бєльський викличе повний фурор і безліч пліток на цілий місяць. У дорозі не весь час виходило базікати або сміятися над жартами боса, він ще й встигав добивати мене поцілунками. От вже не знаю, наскільки триватиме наш договір. Адже мені заздалегідь стає сумно та гірко, щоб наш зв'язок не закінчився швидко…