Розділ 38

Проходить кілька хвилин, і нічого не змінюється. Кирило із задумливим виглядом коло за колом обходить машину. Час від часу по ластівці постукує або прикладає вухо до капоту. Схожий на лікаря при огляді хворого. Ось нарешті взяв телефон і набирає там щось.

Ну все, можна видихати.

Зараз Кирило викличе допомогу, машину врятують або хоча б відтягнуть до узбіччя. Ми ж перегородили рух і заважаємо іншим водіям їхати.

- Скоро приїдуть за нами? - питаю, вийшовши з машини.

- Хто приїде? - Бєльський піднімає від телефону очі.

- Ну, рятувальники…

- А я хто, по-твоєму?!

Струшує гордовито плечима, мовляв, нема чого сумніватися в супергерої.

- Вікторіє, я знаю, що нам робити. Мені лише треба було уточнити дещо, звичайні робочі питання. Все під контролем. Стій тут і стеж, щоб ластівку не викрали. Я швидко повернуся.

Залишаюся охороняти іржаву купу металу на колесах. Цікаво, хто на неї зазіхнути може? І Бєльський ще уявив себе автомеханіком. У нього ж на лобі написано, що в житті гайковий ключ у руках не тримав.

Хм-м... схоже, на розіграш або квест. Напевно, зараз горе-водій прийде і скаже, що нам потрібно піти за допомогою у найближчий готель, затягне на термінову нараду в номер. То він навмисно все спланував!

Повертається бос швидко і з п'ятилітровою баклажкою води. До готелю не кличе.

- Зараз ми повинні напоїти нашу ластівку, - замість того приголомшує.

Кхм-кхм.

- Кирило, та я це... щось передумала сьогодні вчитися водінню. Може, ми прогуляємося? Дивись, які вулички мальовничі, повинна бути й лікарня поблизу…

- Краще притримай капот, я збираюся на цій довбаній, в сенсі, чудовій машинці доїхати, куди збиралися.

Даремно ми відкрили капот. Як відчувала - не чекає там нічого хорошого. Звідти повалив густий пар, на мене трохи, а Кирила ще окропило з голови до ніг брудною рідиною.

- Ой, - за серце хапаюся.

- Нічого-нічого, мені цей костюм не дуже подобався, - все одно не здається Кирило.

Всередину якогось пристрою він наливає воду. Пар поступово припиняється. Як я зрозуміла з зосередженого бурмотіння боса, ми таким чином остуджували перегрітий двигун.

Остудили. Але поїхати змогли лише після міцних стусанів. Бос упертий, але іржава ластівка теж з характером. Довелося мені сісти за кермо, поки Кирило ззаду штовхав. А потім від страху голосно верещати, коли він застрибував у машину на повному ходу.

Тож, на майданчику для водіння у мене трясуться не тільки руки й ноги. Кожна волосинка на голові тремтить від пережитого стресу. Вперше сама проїхалася по місту. Очманіти! Поки що не віриться. Та й в боса, забрудненого сажею, теж віриться насилу. Раптом ще сплю? А у снах моїх Бєльський давно оселився.

- Ти у мене розумниця, я вірив, що вийде, - хвалить навіть бос.

- Чому тоді ти у мене кермо виривав і кричав "Не вбий нас, жінко!»?

- То я ж мотивував, не давав розслаблятися, - тягне чарівну усмішку, як той Чеширський кіт.

Знав би Кирило, що з ним я з першої зустрічі жодного разу не розслабилася. Завжди на піку б'ється через край адреналін. Ніякого спокою. Він навіть коли мовчить, хвилює мою душеньку, а коли ось так звабливо дивиться, ніби міцна кава плескається на дні його магічних радужек. І ось так наближається, легенько торкаючись мене... яке вже тут розслаблення. Губи печуть, у животі прокидаються метелики. Я не чекаю на поцілунок, не чекаю. Прикриваю очі. Кирило простягає руку, обіймає, збоку возиться. Довго чекати ще?

- Застібка відвалилася від ременя безпеки, - лунає над вухом чарівний хрипкуватий голос. - Полагодити не зміг, але ми ж недалеко збираємося. Вікторіє, ти заснула, чи що?

Відкриваю очі. Бєльський сама серйозність, тільки усміхнений погляд його видає. А мене видає яскравий рум'янець і вуха горять від сорому. Що на мене знайшло? Чомусь у кожному жесті боса тепер поцілунки ввижаються!

Здавалося б, найнеймовірніші події нового дня подолали. Ластівка дозволила покататися на ній по майданчику. Нарешті я задом навчилася здавати та навіть злегка маневрувати. Під кінець машинка знову заглохла. Мабуть, вирішила, що повчилися та досить з нас. Але і так добре, я навчанням задоволена.

- Виходь, Вікторіє, нам ще поснідати треба, - Кирило відкриває мої двері, забуваючи, що різко смикати тут не можна нічого. Дверцята ластівки залишаються лежати біля машини.

- Обов'язково снідати?

- Ну, а як же!

Кирило йде до багажника. А я щось не бачу поблизу офіціантів. Ні столу сервірованого, ні багато троянд. Раптом спізнюються? Отже, скоро з'являться.

- Знову устриці? - кричу босові в бік багажника.

- Угу, ціле відро. Щойно виловили з океану. Свіженькі, самі сопливі, - відгукується з обіцянкою.

Ох... Переминаюся з ноги на ногу, думаю, як відмовлятись.

- І чого засмутилася? - повертається Кирило з кошиком в одній руці та з квітами в іншій.

- Що це?

Знову смішу боса своїм щирим подивом.

- Не дізнаєшся, чи що? - регоче він, простягаючи мені маленький букетик. - Ось тримай, твої улюблені нарциси. Вони такі ж чарівні й ніжні, як і ти, Вікторіє. Переймався, що зів'януть, але начебто ще поки тримаються.

- Дякую, Кирило... - мене переповнюють нові почуття, щось таке щемливе та зворушливе у грудях розлилося.

Бєльський вже багато разів шокував, захоплював, змушував від подиву ахати. Але так, щоб зворушити, вперше. Запам'ятав, які мої улюблені квіти. З машиною постарався, жертвуючи дизайнерським костюмом. І не для демонстрації нашої фіктивності…

Виходить, для мене.

Тільки для мене сьогоднішній ранок.

Зариваюся носом у букетик, і від радості готова навіть їсти його слизькі устриці. Тьху на них, гадів вишуканих.

Кирило бере мене за руку. Переступаємо через дверцята ластівки, і разом йдемо з майданчика.

Неймовірності тривають без перепочинку. Ще трохи й перетворюся стараннями Бєльського на цукрову калюжку та розтечуся струмочком на зеленій галявинці. А ми-то якраз на галявину прийшли, оточену гримучими дубами. У кошику Кирила виявилася підстилка, фрукти, бутерброди, в термосі чай. Нічого з надмірностей чи меню ресторана. І помітно, що він сам наш пікнік готував.