Розділ 37

Віка

Біжу до ліфта, спускаюся на підземну парковку. Кирило вже написав повідомлення, де носить його ученицю-помічницю. Де-де? Зачіску робила! Локони завивала. Металася біля полиць у шафі, вибирала, у що краще вбратися. Бєльський вчора натякнув, що нове заняття пройде не на Феррарі, а я буду приголомшено враженою та кинуся на шию до нього від захвату.

Ну і ну... розмріявся хтось.

Про всяк випадок, все ж підготувалася. Одягла одну з тих суконь, що ми вибирали з іміджмейкером. Вона для офісу, можливо, трохи вибивається за межі дрес-коду. Легка, приємна до тіла і до середини стегна, ніжного молочного кольору. У бутіку таку сукню назвали коктейльною.

Навіть не здивуюся, якщо й вишукані коктейлі знайдуться на нашому навчанні.

Чим ще більше вразить мене бос? Це після Ферарі! Невже... лімузин? Ось тоді я напевно очманію. Ось тоді я прямо відразу попрошу наші уроки закінчити. Ну хто з нормальних людей вчить новачка на лімузинах?! І устриці я не люблю! Досить вже в мене їх пхати!

Іду по парковці, хвилююся, шукаю лімузин. Якщо не лімузин, тоді іншу розкішну тачку. Кабріолет, наприклад. Далі проходжу, боса не видно. Але написав же, що чекає на мене тут.

Біп-біп!

Лунає сигнал за спиною. Розвертаюсь. Я вже той ряд машин пройшла, Бєльського там не помітила.

- Вікторіє! Карета вже зачекалася.

Ошелешено кліпаю, придивляючись. Голос боса, ось і він вилазить з... якоїсь облізлої, роздовбаної старої машини із замотаними ізоляційною стрічкою двірниками, щоб не відвалилися.

- Віта-аю…  - я до втрати мови вражена.

На капоті великий напис “Ми їздили там, де вовки сцяти бояться”.

Помічаю ще фари різної форми прикручені криво, іржу в деяких місцях. Напевно, машина багато побачила. І Бєльський у своєму стильному дизайнерському костюмчику виглядає в ній, м'яко кажучі, дивно…

- Ну як? Подобається ластівка? 

Кирило показує на машину і так посміхається, ніби придбав найексклюзивніший транспорт. Хоча все може бути. На схожій машині їздив мій дідусь, таких давно не випускають.

- Ти будеш мене на ній вчити? - уточнюю я, все ще не довіряючи зору. На Кирилі одна краватка коштує вже більше цієї роздовбаною тачки, яка знайома з вовками, судячи з напису.

- Так, на ластівці покатаємося, - знизує плечима, ніби для нього не в новинку їзда на іржавих тачках. - Якщо ти не згодна, так і скажи.

- Знущаєшся?

- Отже, не згодна?

- Отже, нарешті я буду вчитися водінню на відповідній машині. Кирило, я дуже тобі вдячна! 

На шию не кинулася, але була близька. Здивував, так здивував. Сьогодні не доведеться від жаху трястися, що я щось зіпсую, подряпаю, вріжуся у стовп, не дай боже. А потім навічно загрузну в боргах через нереально дорогезний транспорт.

Радію. Біжу скоріше сідати. Ніяких лімузинів. Так-так-так! Мій дідусь на такій їздив, і я зможу. І нічого, що дверцята з мого боку відвалилися. Кирило допоміг на місце заштовхати. Напруга минулих днів навчання, сама собою спала. Посміхаюся і дивуюся. Треба ж як Бєльский здатний шокувати в приємному сенсі.

Їдемо на навчальний майданчик. Відчуття з далекого минулого, цей запах солярки і паленої гуми з дитинства.

- А ти все натякала, що хочеш вчитися на старій машині. Ну я і вирішив, що ластівку оціниш. Бачиш, як я вгадав?

Взагалі-то не натякала, а прямим текстом благала. Але Бєльський з тих, хто робить все лише по-своєму.

- Чудово вгадав, - дивлюся на нього з вдячністю. - Знаєш, а я не думала, що у тебе навіть старі машини є.

- Тепер є, - завзято відповідає, викручуючи кермо для повороту.

Як раптом нашу ластівку затрясло, закачало. З капота дим чомусь пішов.

- Кирило? - приголомшено вперед дивлюся, на те як ми зупинилися посередині жвавої дороги.

- Га? - він теж втупився вперед.

- Ми хіба приїхали?

- Схоже, що так.

- Ну ось, а я навіть кермо не встигла помацати.

Засмучуюся і розумію, що зараз за нами приїде водій Бєльського. Просте життя боса так мало тривало.

- Не засмучуйся, Вікторіє, - Кирило закочує рукави, знімає краватку. - Ластівка той ще боєць, зараз розберуся і далі поїдемо.

Тепер я хвилююся ще більше за ластівку.