Розділ 32/1

Пробираюся крізь натовп роззяв, які випадково потрапили на виставку, і тих, хто, як Каміла, приходять себе показати. Дівчата намагаються чіплятися з питаннями, звабливо плескати віями. Бачу їх наскрізь, хочуть мене підчепити. Ззаду колишні коханки пустилися навздогін. Але я не відволікаюся, з висоти росту шукаю, де саме загубилася Вікторія.

Переходжу до другої зали. За нею я бачив столи, отже, там і напої, куди вона збиралася піти.

Але чому ж надовго пропала?

Ось це дратує мене. Ще й те, що Алекса досі ніде не зустрів. Накручую себе до такої міри, що скоро від обурення дим повалить з вух. Ненавиджу виставки. Терпіти не можу неприємні сюрпризи.

І особливо зачіпає, що Вікторія може вибрати поза договором НЕ МЕНЕ!

Підходячи до місця для фуршету, я все ж таки знаходжу свою помічницю. О ні, ніякого полегшення. Я ж її не просто там знаходжу, а витягаю з-під столу. Двоюрідний брат теж там опинився. Його не витягав, він виліз сам.

Це що ж таке діється?! Зі мною Вікторія ніколи під столом не усамітнювалась. А з ним... з ним... Алекс завжди вмів зробити потрібний ефект навіть на самих неприступних дівчат. Ось є у нього хитрі прийомчики, він не я, що б'є чолом прямісінько в стіну.

- Мені потрібно питати, якого біса відбувається?

Взагалі-то пофіг. Закочую рукава, скидаю на підлогу краватку.

Я вже такий злий, що при будь-якій відповіді близький накинутися. Навіть мій голос звучить як гарчання дикого звіра.

- У мене злетіла сережка, - Вікторія, наче наді мною знущається, на ліве вушко показує. - Кирило, я шукала сережку. Дякувати, Олександру, прийшов мені на допомогу, - і дарує брату теплу сяючу посмішку.

- Йому ще й подяка?! - надсадно гарчу я.

- Ну не тобі ж, я допомагав, - можливо, брат приколюється, але в цю мить я чую від нього перевагу.

Дражнить мене! Ще й регоче відкрито в обличчя!

- Спочатку ти підкинув браслет, тепер і сережку. Та у мене геть знахабніли брати!

Відштовхую його від Вікторії. Алекс перестає нахабно реготати, штовхає мене прямо на стіл. За спиною щось б'ється, летить, розливається. Мені все одно, я налаштований відбити свою особисту помічницю, на ній нехай і фіктивна, але моя каблучка.

- Ось тобі! Щоб не задивлявся на заборонених дівчат!

Я різко викидаю кулак, б'ючи Алекса в щелепу.

- Ааа... розім'ятися захотілося? Так би й сказав!

Тепер він нападає, але я встигаю ухилитися. Хапаю скатертину зі столу і кидаю в нього.

- Кирюнчику, котику! Я за тебе!

- Ні, я за нього! Іди губу накачай, а то здулася!

Це вигукують колишні коханки, вони у моїй групі підтримки.

- Кирило, Олександре! Заспокойтеся, на вас же люди дивляться! Негайно припиніть! - Вікторія відволікає мене, і я пропускаю удар прямо в око.

- Ну все! - завожуся ще більше, знову нападаю.

Проте й Алекс завжди до оборони готовий. Ми з ним стільки разів у спортивному клубі тренувалися на рингу. Приміщення для виставок не найзручніше для бійок, заважає стіл, відвідувачі, крики Мишка, батьків, спалахи камер і те, що я облився чимось липучим.

У якийсь момент між нами протискується Вікторія. Вона хапається за мій розстебнутий і, можливо, місцями обдертий піджак. Бачу в її очах сльози…

І тільки тоді починаю до тями приходити.

- Я правду казала, у мене загубилася сережка, - Вікторія, схлипуючи, швидко говорить. - Це остання пара, яка мені дісталася у спадок від бабусі, як старшій онуці. Інша пара загубилася, коли переїжджала від Маринки. То що, я повинна була і цю не знайти?

Алекс більше не нападає, і у мене зникає бажання битися. Відчуваю себе оскаженілим бовдуром. Гірше бути не може. Хоча краще не загадувати, якщо справа стосується фіктивної нареченої. Я ж сам не свій стаю. Ніби демон вселяється.

- Я куплю тобі сто пар сережок. Які захочеш, тільки не плач. Пробач мене, мила, - навіть не думаючи, дивляться на нас чи ні, обіймаю дівчину.

- Ні, мені не потрібні інші, - обурено відмовляється.

- Так, інші тобі взагалі не потрібні, - і думаю я зараз не про сережки.

Нахиляю голову і не даю Вікторії й шансу відсторонитися. Мій напад сказу лікується. А засіб для цього близько. Нехай вважатимуть хоч втричі бовдуром, плювати.

Я роблю те, що бажав стільки днів, стільки тижнів. Поруч з перевернутим столом, під верескливі крики колишніх коханок, які теж затіяли бійку, і розбірки батьків з репортерами. Беру і захоплюю у полон бажані губи Вікторії в поцілунку... О-о-о! Тепер я не буду шкодувати, що потрапив на божевільну виставку.