Розділ 27

Після барбекю знаходжу порятунок у старших Бєльських. Поки вони поруч, я довше живу. Всюди з ними ходжу, розмови підтримую, допомагаю. Не засмагаю, як художниця, на лавочці. Мені не можна. Кущів занадто багато, а в них могли причаїтися альфа-самці.

- Ось ти де, радість моя, - з натягнутою крокодилячою посмішкою один з самців знаходить мене, той, що мій бос.

- Ми з Вікою розглядаємо наш старовинний сервіз сімнадцятого століття, - Таміла Юріївна пояснює затримку, показуючи мені порцелянові блюдця.

- Кирило, ти бачив, яка краса? - із захопленням дивлюся на трьохсотрічний посуд.

- Ну бачив, сервіз як сервіз, - не надає особливого значення бос, підходячи ближче.

Бач, який. Нічим його високість не здивуєш. Воно й зрозуміло, пан звичний їсти золотими ложками.

- Та коли то було, - Таміла Юріївна милується на свій скарб. - Ось, подивися на чашечки. Час йде, а вони переходять поколіннями Бєльських. Твої пращури пили з них чай. 

І простягає синові одну чашку. Тільки він у цей момент задивився з примруженням на моє зап'ястя, туди, де поблискує браслет Олександра. Якщо можна поглядом речі пропалювати, то від сови зі смарагдовими оченятами залишився б вже один попіл.

Кирило, під мамині розповіді, на автоматі бере чашку, але якось невдало, бо вона у нього випадає. Я скрикую і падаю на підлогу, рятуючи стародавню чашечку в останню секунду. Стільки свого посуду перебила, а ось у Бєльських не дала добру розбитися.

Сідаю, притискаючи до себе чашку, немов найдорожчий скарб з порцеляни.

- Кирило, ти розумієш, що мало не накоїв! - Таміла Юріївна за серце тримається.

- Ма, на чашку більше, на чашку менше, невелика втрата, - бурмоче бос, все ж допомагаючи мені піднятися.

Якби тільки допоміг, він ще встигає притиснути до свого могутнього тіла. Нехай на мить, але втопити в ароматі свіжого морського бризу з нотками лайма. Погладити руку з його браслетом і пирхнути на іншу, де річ від чужинця.

- Мовчав би краще, - Таміла Юріївна сердита на сина. - Віко, у тебе золоті руки. Ти ж мені зараз, як наче життя врятувала! Дякую тобі, люба! - Зате мене похвалила і обійняла.

Ой, знала б, що в чашці знаходиться життя господині маєтку, то заздалегідь би на підлозі вляглася. Сторожила б, очами не кліпала. Захищала від всіляких розлючених на мене босів і фіктивних наречених.

- Дуже злякалася, щоб пречудовий сервіз залишився цілим, - от і не брешу, засмучувати маму Кирила зовсім не хотілося.

- Все, я вирішила! Після вашого весілля подарую вам цей сервіз, - тішить нас Таміла Юріївна, приймаючи мій рум'янець за збентеження. А я вже від сорому палаю, що так нахабно обманюю добру жінку.

- Чому не Міші? Нащо він нам здався? - Кирило радіти подарунку не поспішає.

- Міші буде інший, а цей особливий для мене, - з трепетом Таміла Юріївна ставить посуд на місце. - Його вже не раз рятували, багато всього пережив. І твоя наречена довела своїм вчинком, що зможе наші родинні цінності зберегти. Це був знак! Віко, давно я не почувалася такою щасливою. Відчуваю, що з тобою син знайде своє щастя.

- Ще й як знайду, - чи то підтверджує, чи то залякує бос.

Збентежено дякую за честь настільки величезну, довіру на щастя для дорослого та спраглого покусати мене синочка. Треба буде хоч встигнути попередити, що я несмачна, не треба мене кусати зубищами гострими. Ще отруїться, а я ж знову винна.

Під приводом збиратися до від'їзду, Бєльський все ж таки краде мене з їдальні. За руку витягує і не дає втекти. З усмішкою в сад проводжає, а потім все, ніяких приємностей і пряників.

- Ти ж мені казала, що з Алексом у вас нічого? - гнівно шипить, і тягнеться відняти браслет від брата.

- Нічого з того, що б порушувало наш договір, - ховаю за спину руку. Хто подарував, тому і поверну.