Розділ 26

- І? Що я казав? - гордо піднімає ракетку Кирило. - Вікторіє, присвячую перемогу тобі!

- Як ти міг перемогти, якщо виграв я? - Олександр не здає позиції.

- Спокійно, спокійно. Я ж все порахував, - розмахуючи руками, перериває суперечку Михайло. - Дванадцять проти тринадцяти, але тут один не зарахувався, він штрафний. Виходить, нічия перемогла!

- Який штрафний? Ми тебе не наймали суддею! - кричить на рідного брата Кирило.

- Ось і даремно! В університеті мене завжди запрошували в журі на конкурси, - відстоює своє право Михайло.

Розбірки могли тривати довго, але нас врятував Васильович. Дворецький від душі всіх привітав і попросив пройти до зони барбекю. Я вже зголодніла, зраділа запрошенню.

На доглянутому газоні за маєтком розташувався стіл, заставлений закусками і напоями. Неподалік установка барбекю, і в ній кухар готує сосиски та стейки. Ненадовго втратила з вигляду Кирила. Не видно й Олександра. Знову щось хвилююся.

Повертаюся з повною тарілкою канапе і сосисок, з кущів визирає бос, і махає до нього підходити. Кхм-кхм... прикидаюся, ніби гуляю по травичці, так смачніше жується.

Наближаюся до кущів.

- Ще ближче посунься і дай ліву руку, - просить Кирило.

Ну гаразд. Беру тарілку в праву руку, вільну простягаю. Щось він там з нею робить, лоскотно і в кінці погладив лагідно. Повертаю до себе руку.

Ой, матуся рідна! У мене з'явився справжній браслет!

Не вигаданий, не уявний, а самий справжнісінький. Все, як описала - біле золото, голова сови, блискучі очі.

- Неймовірно! - із захопленням розглядаю.

- Хотів замовити зі смарагдами, але такий вже забрали. Довелося з рубінами брати. Тобі подобається, Вікторіє?

- Ду-уже, - верчу рукою на сонечку. - Тільки я його поверну, коли ми…

- Ні, браслет твій подарунок за нашу поїздку до батьків. Я хочу, щоб він завжди залишався з тобою. Ти ж не просто так його вигадала.

- Дякую, але це занадто коштовний подарунок. Мені б за поїздку і мотузки вистачило, - ось уже ніяковію, гублячись від щедрості фіктивного нареченого.

- Якщо сильно попросиш, ще один з батога зроблю, - обіцяє з лукавим блиском в очах і нахиляє нижче голову.

Прострілює думка, що зараз нападе з поцілунком, а де ж усі, для кого? Не можна піддаватися, вирішила ж. Але ноги зволікають відступити, а серце частіше стукає.

- Кирило, ми на вас чекаємо! - лунає голос батька Бєльського.

Клич від біг боса корпорації швидко протвережує. Кирило перехоплює у мене тарілку, краде звідти сосиску, і разом підходимо до зборів. На стіл ставлять велику тацю з паруючими стейками, фірмовим блюдом від домашнього кухаря. Кілька соусів є на вибір. Беру іншу тарілку, накладаю гаряченьке прямо з жару.

Таміла Юріївна нас розважає історіями, як раніше збиралися великою родиною. Кирило відволікся на розмову з Михайлом. А я, спілкуючись, прогулююся, і навіть, відкинувши страх, насолоджуюся компанією і природою.

- Віко, підійди-но сюди, тільки тихо, - мене за ногу хапає рука з заростей ялиці.

Ой, свят-свят!

У мене від переляку, трохи тарілка не випала.

Посуваюся ближче, немов захотілося ялицю понюхати. М-м... який аромат.

- Терміново дай руку, праву, - вимагає ялиця голосом Олександра.

- Н-навіщо? - я хвилююся.

- Не даси, тоді не дізнаєшся. Дай на секундочку?

Ото вже інтриган, цей Олександр Бєльський.

Простягаю до ялиці руку. Відчуваю ніжний дотик, потім у кінці стиснули долоню. Повернулася моя рука швидко. А на ній,... на ній…

- Олександре, це ж браслет! - знову ахаю, як деякий час назад.

- Той самий, я хотів, щоб тобі сподобалося, - з задоволеною посмішкою визирає.

На браслеті від Олександра сова, ніби хитро підморгує мені смарагдовими оченятами. Тепер зрозуміло, хто випередив Кирила.

- Я покажу і поверну, - твердо налаштовуюся з прикрасою попрощатися, нехай навіть такою неймовірно розкішною.

- Ні, назад не прийму. Вважай, я так хотів спокутувати, що вчора зірвався на сходах.

- Але це занадто дорога спокута!

Я вже в шоці від подарунків.

- Нічого не надто, якщо дівчині подобається, - як же приємно він вимовляє.

У розгубленому стані розглядаю сову з кольором очей, які я випадково назвала. Художниця не змогла б забути. Вона обов'язково помітить, чому на моєму браслеті рубіни?

Тим часом Олександр з'являється, обійшовши зарості ялиці, як ні в чому не бувало. В руках у нього моя тарілка. Проходить і грайливо підморгує, кусаючи мій соковитий стейк.

Їсти завадили, зате он як задарували з усіх кущів.

- Віко, ну що там з браслетом? Міша говорив, ти втратила. Я вже економку попросила у кожній щілині шукати, - згадує про мою помилкову втрату господиня будинку.

- Та ми ж не встигли сказати, що знайшовся браслет, - до мене швидко підходить Кирило.

- І де він був? - у Михайла від подиву на лоб повзуть брови.

- Випадково випав на... е-е... на терасі, коли ми там вчора роздивлялися квіти, - знаходжу правдоподібну версію.

 - Покажи, покажи. Цікаво ж дуже, - художниця підбігає, задивляючись на мої руки.

У мене сорочка з довгими рукавами. Напружено намагаюся збагнути, на якій руці від кого браслет, і які у сови там очі.

- Ось він наш чудовий браслет, - трохи закочує мій рукав Кирило, оголюючи перед публікою свій подаруночок.

- Хіба не той? - тицяє на іншу руку Олександр, там браслет опустився і видніється, блищить на зап'ясті.

- А може й цей, - відчуваю себе дурніше нікуди, і посмішку тягну з нервовим тиком.

- Ну звісно, цей. На ньому ж очі у сови смарагдові, - ближче розглядає художниця. - Незвично, зате доволі оригінально. Носити два схожих браслета на різних руках з цікавою відмінністю. У цьому є щось таке в етнічно-східному стилі.

- Так-так, це мій улюблений стиль, щоб етнічний і одночасно східний, - погоджуюся на все, аби залишили мої руки у спокої.

Що воно таке? Який це стиль, про що взагалі марила художниця? Гаразд, розберемося потім. Зараз мені важливіше не підставлятися більше.