Розділ 25/1

- Мені Кирило його подарував на знак нашого кохання, - викручуюся, тицяючи нервово виделкою у нещасний омлет. - Дуже цінна річ для мене. Він такий витончений з білого золота, - думаю, що додати ще, - прикрашений головою сови зі смарагдовими очима.

- Мені вже хочеться на нього подивитися, - захоплюється художниця. - Коли знайдете, покажіть, а то дуже заінтригували.

- Угу, якщо знайдете, - скептично додає від себе Михайло.

- Ти не могла вигадати, що браслет з мотузки? - шепоче мені на вухо Кирило, обурюючись. - Я б тобі його зробив за п'ять секунд. Хоп і знайшлася дрібничка.

- Може, тоді з паперу? Обмотати серветку на руку? Хоп і наречена як дурепа, - теж тихенько підколюю розумника.

- Гаразд, придумаю щось.

Кирило заспокоюється і, не відсуваючись, витворяє несподіване - губами торкається моєї мочки вуха. Спочатку ніжно, а потім злегка прикусив. Відсунувся і спостерігає.

- Гей, досить вам шепотіти! А то вуха відваляться, - не стримується ще один спостерігач, уважний Олександр.

Вже не знаю, що саме і у кого відвалиться. Адже Кирило навмисно при всіх нашу близькість підкреслює.

І як бути у такому випадку мені?

Тремчу ж я не для вигляду. Ох, і прошибло через весь хребет вогненною блискавкою, розкидаючи мурашки до кінчиків пальців. Гірше того, починаю сумніватися, що від поцілунку стримаюсь. Якщо знадобиться заради справи, звичайно ж. Бо інакше, ні-ні. Ось ще чого.

Кошуся на вигнуті куточки губ Кирила у хитрій усмішці. Тільки заради справи, заради договору... Мружуся і чекаю. Готуюся заздалегідь.

Ніхто не цілував мене за сніданком. Ой, та не сильно й хотілося. Подумаєш, теж мені, наречений. Нападав на млинці.

Зате пізніше я хвацько пройшла черговий раунд з мамою Кирила. Таміла Юріївна запропонувала мені та художниці допомогти їй з рідкісним сортом троянд. Доставили з самої Австралії. Садівник доглядає за квітами, а ось самі незвичайні, господиня маєтку любить прилаштовувати своїми руками на клумбі. Сьогодні вийшло, що моїми.

Ну я-то що, швидко викопала ямку та понеслося. Художниця теж хотіла нам допомогти. Поки тягнулася з лопатою, зламала інший рідкісний кущ і в кінці взагалі звалилася дупою на папороть. Довелося мені швидше висаджувати троянду і художницю від бруду витрушувати.

Після троянд мені вибір більше не дають. Кирило тягне за собою на тенісний корт. Він вже встиг переодягнутися у спортивну майку і шорти. Це теж можна зарахувати за шкідливість в моїй, ох, якій нелегкій роботі. Нервова це справа задивлятися на боса-красеня. На його мужні плечі, засмаглу шкіру, на гарні руки з довгими пальцями. Швидше погляд відводжу, зовсім сором втратила.

- Ти ж за мене вболіваєш, я сподіваюся? - так питає, ніби сумнівається.

- Можна дізнатися імена всіх гравців?

- Вікторіє!

Дивіться, як психує.

- Просто запитала, чого ти кричиш. За тебе, за кого ж ще, - заспокоюю нервового спортсмена. Тим паче ракетка в руці боса напружує, як і все, що він в руки бере.

Виходжу за територію поля, влаштовуючись на зручній лавочці-гойдалці. Буду звідси стежити. Ще б мені сюди какао, книжечку та пледик…

- За грою спостерігати збираєшся? - поруч з'являється Олександр.

І цей у майці та шортах. І теж знущається. Виблискує білозубою посмішкою, сліпить накачаним торсом, височить наді мною незрівнянною фігурою альфа-самця. Безсовісні брати Бєльські, ніякого від них співчуття до дівчат.

- Та-ак, цікава, напевно, гра намічається, - роблю вигляд, ніби сама прибігла на глядацькі місця і квиток на лавку купила.

- А то! Справжнє змагання. Сама розумієш, переможець буде один, - з важливістю гмикає. - Скажу по секрету, виграю я. Тож, Віко, став на мене, не прогадаєш. Все одно перемога за мною.

Змахує у повітрі ракеткою та гордовито йде на корт.

Якщо що, ні на кого не ставила, обидва причепилися, вважають себе переможцями. Гадала, що доведеться нудьгувати всю гру. І того не дають брати Бєльські. З боку за ними спостерігати все ж зручніше, менше ніяковію. Навіть в якийсь момент ловлю себе на тому, що я вже не на лавці, а ближче підібралася до сітки.

Двоюрідні брати спритно відбивають м'ячик ракеткою. А як рухаються, це взагалі окрема тема. Кирило грає спритно, завзято, кидається на м'ячик хижою шулікою. Олександр не поступається, але у нього свої прийомчики, діє жорсткіше, наполегливіше, підлітає у стрибку, немов тигр за здобиччю.

- Вікторіє, ти ж віриш у мене? Так, моя дівчинко? - вигукує Кирило, і в ту ж мить забиває м'ячик на поле супернику.

- Не слухай його, Віко. Брат тільки вміє базікати. Адже ти знаєш за кого вболівати по-справжньому, - після слів Олександра м'ячик відлітає на частину поля до Кирила, додаючи очко проти нього.

Біжу назад на лавку, поки м'ячик мною не замінили.

Гра набирає обертів, брати бігають швидше, напружено пихкають і не поступаються один одному. До мене приєднується в глядачі Михайло з дружиною. Спостерігаємо втрьох за змаганням.

Рахунок весь час скакав то до одного, то до іншого. Я збилася. Рахувала, рахувала. А вони ж у майках і шортах бігають перед очима. Ну як тут не зіб'єшся, мені, як дівчині, можна пробачити. Михайло взяв на себе місію рахувати очки, він взагалі такий весь розважливий.

В останньому таймі я вже на нігті перейшла. Гризу, хвилююся. За обох. Неважливо, хто виграє, аби цілими залишилися потім.