Розділ 23

Блюдо в моїх руках затремтіло, але я міцно тримаю. Хай там що, пиріг потрібно доставити до столу в найкращому вигляді. Другий раунд я повинна пройти, а потім і третій, якщо з глузду не з'їзду.

- Пропустіть, мені потрібно пройти, - тихенько прошу.

- Невже зовсім мене не пам'ятаєш? - мачо з усмішкою підкидає брови.

- Ні, тільки за розповідями нареченого, - далі йду, прикидаючись дурепою.

- Це того, що задовбав тебе вимогами, або того, який колишній, невдячний віслюк?

Мовчу, напружено соплю.

- До речі, ім'я Вікторія тобі теж личить. Хоча Віолеттою ти мені більше сподобалася, поводилася простіше, не втиралася в довіру до брата. Якщо що, я не повірив ні секунди в твою гру.

- Що? Ви за кого мене приймаєте? - не витримую я.

- За хитру провінційну дівчину з великим бажанням отримати користь, - зневажливо висловлюється він.

Шкода, що приготувала тільки один пиріг. Другим я б не промазала повз гарненької фізіономії Олександра. Бач ти, який розумний нахаба.

- Чому тоді не висловили це прямо при всіх? Не назвали мене підлою і підступною?

- Міг би, але мені цікаво подивитися, що далі буде. Якщо тобі набридне прикидатися, то моя кімната у цьому будинку знаходиться на…

- Зіронька моя! Ти б покликала когось на допомогу, - до нас назустріч вибігає мій бос, обриваючи збочені пропозиції скаженого братика.

- Хотіла сама донести обіцяний пиріг, - знову включаюся в роль, і нервово тягну тремтячу посмішку.

- Ні, краще я. Буде надійніше, - Кирило вихоплює блюдо з моїх рук. - Очманіти! Ти сама приготувала? Воно ж навіть пахне, як щось їстівне!

- А ти сумнівався у нареченій? - поруч гмикає Олександр.

- З тобою я взагалі не розмовляю, - сердито бурчить бос на брата. - Причепився до нас зі своєю Віолеттою. Весь вечір тупі жарти несеш. Наступного тижня збирався купити собі нову тачку. Так ось, я подумаю ще, в якому автосалоні вибирати.

- Подумай-подумай, - не менш зло відповідає йому Олександр. - А я поки вирішу, чи замовляти у вас планування для меблів.

Насуплені брати входять разом зі мною в їдальню. Положення вже не просто загострюється, а може вибухнути у будь-який момент. Я майже близька ризикнути і зізнатися Кирилу.

Але ж не при всіх!

Наодинці з ним ніяк не залишимося. Постійно до нас прикута увага, а всі мої думки - як врятуватися від Олександра і як не промахнутися у відповідях перед старшими Бєльськими. Мішу з художницею теж списувати рано з рахунків, вони мовчуни, могли щось погане задумати.

Шарлотка всім сподобалась. Навіть ніяково стало, бо дуже розхвалювали та захоплювалися. Начебто заможні люди. Будь-які делікатеси собі можуть дозволити. Але приємно, що й проста їжа, приготована від душі, викликає у них багато чудових емоцій.

- Чекаємо тепер на власноручне частування і від першої невістки, - підводить підсумок господар будинку, в моїх очах непробивний біг бос.

Художниця жалібно шепоче щось чоловікові на вухо.

- Ну які частування, тато? Моя дружина картини пише. Вона не з провінції, щоб росла на всі руки господиня, - заступається Михайло за свою половинку.

- Гей, ти не знахабнів про людей судити?! Весь твій рід з провінції. Якби не ми з братом свого часу вибилися, хто знає, де б зараз мудрував мій старший син, - ставить його батько на місце.

- У піцерії б мудрував, скільки ковбаски додати, - миттю підхоплює Кирило.

- Або на заправці радив, який краще обрати бензин, - ірже навпаки, такий же приколіст, Олександр.

Проти Міші об'єднуватися у них в крові, як би один на одного не злились. Я вже це зрозуміла, сімейка з неабиякими заскоками. Найбільше змінилося моє ставлення до старшого Бєльського. І раніше його поважала, зараз ще більше. Справжній мужик, він би всюди досяг успіху. Але кому передалася його хватка? Мабуть, не Міші... він старанний у своєму відділі, не більше. Кирилу? Поки складно казати, він піде на все, але прогинатися не буде.

Після застілля ми ще гуляємо в саду. Я й там дивую маму боса, знаннями всіх квітів на її клумбі. Знала б вона, скільки мені доводилося облаштовувати клумб навколо будинку і церкви. Ми любимо гарний доглянутий вигляд. Всі жителі мого маленького містечка приходять милуватися.

Хвилювання піднімається з кожною сходинкою, коли бос, після прогулянки на очах у родини, веде мене в свої особисті покої.

- Тільки ми залишимося, або хтось ще? - питаю я, особливо цікавлячись одним нахабним родичем. Наче мені мало особистого боса-нахаби!

- Дядько з дружиною скоро поїдуть. Міша начебто не збирався. Алекс давно не затримувався на другий день, а тут раптом йому закортіло залишитися.

- І навіщо?

- Давно з ним не змагалися на тенісному корті. Завтра влаштуємо поєдинок, він сам запропонував. А ти чого питаєш про нього?

- Просто цікавлюся, - вимовляю байдуже.

На третьому поверсі потрапляємо у наскрізну кімнату з кабінетом. Бос показує на велике широке ліжко. Ем-м... Іншого ліжка тут не бачу.

- Місце для сну у нас тут, - впевнено заявляє, і починає сорочку розстібати.

У мене перехоплює подих від обурення, або... від того, що зараз переді мною Бєльський постане у всій красі з міцно збитими м'язами, засмаглий, оголений, хижо накинеться.

Ой-ой.