Розділ 20/1

Наближаємося до високих воріт, вони відразу ж автоматично роз'їжджаються. Нас зустрічають охоронці території. Кирило передає ключі, щоб відігнали машину на парковку, і дає розпорядження, щоб занесли до нього у кімнату речі. А я в цей час з великим подивом розглядаю територію. Та тут цілий парк поміститься!

Всюди доглянуті доріжки між рядами підстрижених кущиків і незвичайних дерев. Вдалині видніється тенісний корт. Не здивуюся, якщо за будинком виявиться поле для гольфу і басейн довжиною в озеро. Захотілося присвиснути, але я тримаюся. Олігархи люблять себе оточувати достатком із розкоші.

Головна доріжка приводить нас до входу у значних розмірів маєток.

Кирило взагалі спокійний, якщо напружений, то вміло приховує. Я ось, дивлячись на палац, який бос називав просто «будиночком», випадаю в осад і намагаюся себе з нього достати.

І знову нас біля входу не зустрічають його знатні батьки. Мої б ще перед воротами стояли, а брати-сестри вибігли б на дорогу, виглядаючи, ну коли ж, коли з'явимося.

Ні, тут не той випадок. Чинно, витримано, у незворушному стилі Бєльських. За винятком Кирила, він сам собі вигадує стиль.

Нас зустрічає дворецький, літній чоловік у пристойному костюмі.

- Я вже хвилювався, що ви не приїдете. Тільки й розмови про вас, Кирило Олексійовичу, і вашу чарівну обраницю, - на мене глянув з м'якою посмішкою. Приємний чоловік, всім би тут такими бути.

- Та куди ж я подінуся від них, - морщиться бос. - Васильовичу, досить мені "викати", я ж не вони. Забув, чи що, як в дитинстві по тобі жбурляв з рогатки? А ти мене не здавав, - тисне руку працівникові батьків.

- Було й таке, - без образи відповідає дворецький. - Але я подумав, що незручно при вашій…

- Вікторія, - підказую своє ім'я. - Зі мною тим паче, чим простіше, тим краще. Можна, я вам поправлю комірець на піджаку?

Дворецький ще кивнути не встиг, я вже все поправила. Тепер взагалі чоловік засяяв.

- Він наша людина, з іншими тримайся на потрібному рівні, - Кирило мені шепоче, підштовхуючи до просторої вітальні.

Ой-ой…

Перелякані очі мої розбігаються у різні боки.

Підходимо спочатку до батьків боса. У мене руки тремтять, і заховати не виходить. Вітаємося, вони промовляють ввічливо-привітні фразочки, поки в душу не лізуть і тортури не влаштовують. Але ще не вечір, ще не вечір…

Перед вечерею нам пропонують напої. Кирило мені подає келих з водою, собі бере міцніше. Поки робимо вигляд, ніби відпочиваємо з дороги, і не можемо один від одного відірватися.

Трохи, знайомлячись, спілкуємося з дядьком і його дружиною. Теж всі такі з себе, на перший погляд. Нехай не виразно, але оглядають мене прискіпливо, напевно, оцінюють, як лот з аукціону. Наскільки тягну для племінника? Чи не сильно прогадав Кирило, вибравши простачку без багатої або хоча б знатної родини.

Настає невеликий перепочинок. Всі старші Бєльські залишають вітальню, обіцяючи, що ось-ось почнеться вечеря. Можна було б видихнути, але тут і брат Кирила, теж не проти причепитися.

Михайло знайомить мене з дружиною, гордо називаючи її знаменитою художницею, підкреслюючи, як її картини цінуються. Кирило на це приколюється, називаючи мене знаменитою помічницею і взагалі безцінною. Ще й додає, що я хоча б реально працюю, а не від нічого робити псую папір.

Парочка старшого брата від нас швидко йде слідом за батьками.

- Незручно вийшло. Раптом вони образилися? - подумки вибачаючись, дивлюся Михайлу з його художницею вслід. Розумію, вони молодшого Бєльського ненавидять, але раптом і мене почнуть за компанію?

- Та байдуже, їм не звикати, корчать з себе еліту суспільства, - роздратовано пирхає Кирило. Потім піднімає голову, і радісно, голосно вигукує: - Алексе, і тебе сюди заманили?! О, даєш!

- А як би я пропустив? Не тільки тебе родичі напружують, - лунає від порога знайомий розкотистий сміх.

Кирило випускає мою руку зі своєї долоні, проходячи вперед. Я за ним повертаюся, і... воду з келиха на себе проливаю. Як знала, що не можна нічого брати з напоїв іншого.

Але навіть і подумати не могла, що той Алекс не просто двоюрідний брат, що він... він… 

- Віолетто? А тебе сюди яким вітром занесло?

Ой, лишенько!

Допоможіть перетворитися на невидимку, будь ласка.

Я ще не знаю, хто такий Алекс, але знаю Олександра, того самого веселого постояльця з готеля, з яким ми чудово проводили вечір за балачками.

І він зараз тут, здивовано витріщає очі. Прибув сюди без костюма, у стильних джинсах, чорній футболці, трохи розпатланий. І все одно цей мачо виглядає бомбезно.

Ще один Бєльський. Очманіти!

- Яка Віолетта? Мариш, чи що? - бос по-дружньому плескає по плечу, так розумію, двоюрідного братика. - Це моя наречена, Вікторія. Зірочка моя, познайомся з Алексом.

Підходжу ближче на негнучких ногах.

Гра стає ще підступніше і небезпечніше. Мало мені прикидатися для всіх нареченою, тепер ще перед Кирилом робити вигляд, що бачу його брата вперше. Якщо дізнається, то взагалі приб'є батогом.

Вже час збігати в пустелю? Щось дуже хочеться.

- Рада знайомству, Алексе. Кирило про вас розповідав. Тепер ось змогла на вас в перший раз, - підкреслено вимовляю, - подивитися.

- У сенсі? Хіба ти мене не впізнаєш? - Олександр ще більше витріщає очі з подивом. - Ми ж…

- Вибачте, ви мене з кимось переплутали, напевно, - швиденько перебиваю, рятуюся як можу.

- Так, пити менше треба, - впевнено поправляє його мій фіктивний наречений.

- Ну хіба я зміг би до такої міри, щоб дівчину переплутати?

- Всяке трапляється, - не здаюся я.

- Два місяці тому ми взагалі з тобою прокинулися в Тунісі, і ти теж казав, як я міг, як міг, - з гигиканням нагадує Кирило, поки що ні про що не здогадуючись.

У вітальні з'являється господиня будинку, перериваючи наші суперечки, хто я - Віолетта або Вікторія? Згодна відгукуватись на будь-яке прізвисько, аби врятуватися від ганьби.

- Як добре, що й Сашко вже приїхав. Проходьте в їдальню, всі вже там, - запрошує мама Кирила.