Розділ 19/1

Кирило

Мені складно стримувати сміх, спостерігаючи за дивовижною помічницею. У моїй квартирі вона знову відкриває рот і крутить головою на всі боки.

Хоч і немає у мене всюди картин і натяку на середньовіччя, вважаю свій барліг цілком придатним для життя. Вірніше, ідеальним для мене. Сучасний стиль, простір, чудовий вигляд з панорамних вікон. Що ще треба? А ну це ще, квіти, фіранки, котики. Немає цьому місця. Не вистачало ще!

Заводжу свою гостю в їдальню.

- Тут у тебе їдять?

Ні, сплять, дідька лисого. Разом з тарілками.

Чомусь з Вікторією думки тягне то в душ, то на ліжко.

Відганяю нав'язливе марення. Почалося це після примірки. Як побачив її тоді у відкритій сукні й понеслося... Але може не тоді, а коли сукня так вдало злетіла? Та це не важливо. Мені потрібно одуматися. Негайно. Особисте завжди заважає головним цілям.

І не скаженіти, що ця неприступна, вередлива дівчинка сохне за колишнім недоумком, сахаючись при цьому від мене.

- Мені здалося, що тут місце для вечірок. Обіднього столу немає, тільки диванчики, бар і... і... - вона ближче підходить до вікна, розмахуючи руками. - Який вигляд! Як на долоні вся площа і парк за нею. Ах!

Вікторія здригається, коли я клацанням пальців запалюю мерехтливе підсвічування на стінах. На її волосся немов падають грайливі відблиски, а в сірих очах запалюється якесь дивне тепло. Що воно таке...

Перемикаюся швидше на звичайні розмови:

- На вечірки останнім часом рідко збираю друзів. Найчастіше зустрічаємося у клубах або барах. Всі зайняті бізнесом, не до прийомів гостей. Поки розташовуйся, зараз повернуся.

До мене приїхали працівники з ресторану. Швидко заносять вечерю, безшумно накривають на стіл. Вікторія бігає біля них і пропонує допомогти. Вона до неможливості кумедна.

За вечерею я спрямовую думки у бік найголовнішого. Мені потрібно не втратити своє місце в компанії. Обійтися без потрапляння в глушину, на це погоджуватися не збираюсь.

- І, виходить, на другому побаченні ми гуляли по набережній, - помічниця підводить мрійливий погляд до стелі. - Світило сонечко. Ти подарував мені букетик ніжних нарцисів, а потім пригостив карамельним морозивом з теплим какао.

- Дурниця якась. Побачення безглузде, - не погоджуюся я.

Віддаю перевагу іншій програмі. Відразу ресторан, потім до мене, або до мене, а страви з ресторану мені й додому приносять. Ось це я можу ще зрозуміти.

Вікторія піднімає на мене погляд з докором.

- Ну чому? Хіба це не мило?

- Ми цілувалися хоч там?

- Трошки... разочок злегка, - зніяковіло посміхається, заливаючись ніжним рум'янцем.

Тьху. Стейком мало не вдавився.

Коли б у мене було злегка? Я що, схожий на нерішучого хлопчика?

- Мені здається, або ти мені нав'язуєш сценарій з побачення з колишнім?

- Ні, я ж для нас вигадую. Ти сам попросив!

- Не пам'ятаю, щоб я просив перетворитися на дурня. Ще скажи, що він тебе годував одним морозивом, а потім на зупинці розлучилися.

- А де ще треба розлучитися?

- Вранці у спальні чоловіка! Де ж ще?

З обуреним пирханням, Вікторія навіщось засовує вилку в кишеню. І навіть це мене не так дивує, як те, що довбаний колишній додому її тоді не провів. Міг би провести, напроситися на чай. А там і ранок, мій звичний сценарій.

- Ти хочеш, щоб я при твоїх батьках вульгарності казала? Я ж помру зі сорому!

- Тобто, про мене іншого не сказати?

- Тоді придумайте, босе, за нас двох. У мене скоро мозок закипить, я ж сильно хвилююся.

- Добре-добре, не панікуй…

Хм-м... куди б я потягнув її на побачення? Ну не до музею ж, тоді нас швидко викриють.

- Припустимо, ми поїхали на набережну. Якщо хочеш, ми там. Я подарував тобі ціле відро троянд. Найняв для нас яхту і там пригощав великим лобстером, устрицями і найсвіжішою полуницею під шипучий напій з келихів. Ти не витримала і накинулася з поцілунками. А я такий... ну гаразд, каюта тут близько.

- Якби ти таке моєму татові видав, то він би ніколи наш союз не схвалив, - отримую повчальний облом на мою розкішну пропозицію.

Цій дівчині складно догодити!