Розділ 18

У моєму колишньому рекламному відділі більше й не думаю поводити себе привітною. Тепер вони нагадують гадючник, а не добрий, дружний колектив.

Коротко вітаюся все ж таки, і беру свою вазу в шафі.

- Напевно, вона мені тепер часто стане в нагоді, - вголос вимовляю, засовуючи всередину довгі ніжки запашних троянд.

На весь кабінет лунають галасливі зітхання.

Ловлю на собі заздрісні погляди. Підозріло, що Маринки немає. Навіть позловтішатися наді мною нікому.

- Віко, тобі Бєльський квіти подарував?

- Які гарні троянди!

- Відразу помітно, що ти йому подобаєшся.

Несподівано частина колективу перебігає на інший бік. Підлизуються. Мабуть, збагнули, що я відтепер до начальства ближче, сваритися зі мною не вигідно.

На всі їхні запитання і захоплені вигуки киваю та виходжу. Навіть не знаю, що більше дратує. Лицемірні підлизи або ті, що не приховують пекучу заздрість?

Знали б і ті й інші, що це все несправжнє. Чому тут заздрити? Хіба що підвищеній ставці з гонораром за фіктивність. Ну це допоможе мені, а щастя навряд чи додасть.

Якщо вже дійшла сюди, тоді й до колишнього начальника вирішила заглянути.

- Добридень, Миколо Сергійовичу, - вітаюся, але вся моя увага не на ньому, а на Маринці.

Ось де вона опинилася.

- Заходь, Ластівкіна, - кличе колишній начальник. - Ми тут якраз розбираємося з неприємним інцидентом. З тобою, до речі, пов'язано.

Марина сидить заплакана, погляд на підлогу опустила. З нею зрозуміло, могла запізнитися, переплутати замовників, видати зайве або взагалі нагрубити. Нічому не здивуюся, я ж з нею працювала в одному відділі.

Але навіщо зі мною пов'язувати? Тим паче тепер!

- Миколо Сергійовичу, я ж зараз в іншому відділі працюю. Ви нічого не переплутали? - уточнюю, а то хіба мало, раптом по старій пам'яті вирішив влаштувати прочухана.

- Пам'ятаю, пам'ятаю. Ось твій начальник або, хто він там тобі за чутками, - гмикає багатозначно. - Дзвонив мені Кирило Олексійович. Зажадав вигнати Марину за те, що посміла образити тебе.

Отетеріти…

Тобто, поки за мною Вітя гнався, щоб повідомити, як я змінилася, а він бідолашний мучиться від спогадів, Бєльський вирішив мені допомогти. Не забув, не пропустив повз вуха. Хоча перед цим налякав батогом.

- Але мені нікуди було з'їжджати, а Віці є куди, - ниючим голосом виправдовується скоріше змія, ніж подруга. - У нас вийшла сварка, потім я попросила Віку переїхати. Будь ласка, не треба мене звільняти.

Що-що? Попросила вона. Еге ж, ще й як!

- Це не мені вирішувати, - знизує плечима Микола Сергійович. - Кирило Олексійович прямо дав розпорядження - зробити догану та звільнити. Ще додав, що думка Вікторії враховується, врятувати тебе може тільки вона.

- Віко, ти злишся, я знаю, - Маринка, заламуючи руки, підбігає до мене. - Але тобі ж легше не стане, якщо я залишуся ні з чим. У тебе все-все буде. Он яка ошатна, у всьому новому. А я обіцяла батькам допомогти на лікування.

- Вони чимось серйозним хворіють? - насторожуюся я.

Раніше Марина не говорила про це. Навпаки, з родини ще гроші тягнула.

- Так, так! Тато зліг, мама ледве ходить. Не позбавляй мене роботи. Я ж і не підійду більше до тебе. Взагалі мене більше не помітиш.

Оце справи... слухаю Марину і дивуюся.

- А хочеш, повертайся у квартиру? Я вижену дівчат. Вони ж і не подруги мені зовсім. Самі напросилися, налаштовували проти тебе. Так, це все вони! Гадюки хитрі! Звільняйте краще їх.

Ми з Миколою Сергійовичем переглядаємося, слухаючи виплеск благаючих прохань з обіцянками. Топити когось, заради порятунку, вона теж не забуває.

- Ні, я не повернуся. Залишайся у квартирі з гадюками, - відмовляюся, хоч ще й без певного місця.

Але куди мені повернутися? Господиня квартири тепер мене навіть не пустить.

Та й взагалі ні дня з такою сусідкою не хочу прожити.

- Мені писати наказ на звільнення? - запитує начальник відділу.

- Віко, прошу не треба! Ти ж ніколи жорстокою не була. Згадай, що ти з віруючої сім'ї! Не дай залишитися без ліків моїм батькам!

Ох, важко усвідомлювати, що від мене залежить чиєсь майбутнє. Раптом у неї, справді, хворіють батьки? Образу переважує моє виховання.

- Нехай залишається, - ігнорую Марину, звертаючись до начальника.

- Дякую, Вікусю! Дякую тобі!

Колишня сусідка кидається обійматись, але я відсуваюся. Виставляю перед собою вазу з квітами.

Микола Сергійович трохи збиває її радісний вереск:

- Тоді не звільнимо. Але за всі недоліки і запізнення, твоя ставка знизиться. Більше ніхто тебе не прикриє. До того ж Бєльський може в будь-який час відправити перевірку. Тому поки залишайся, але на інших умовах. Будеш на підхваті у…

Розуміючи, що обурення Маринки можуть затягнутися, швидко покидаю кабінет. Можливо, дивно. Але мені зовсім нецікаво, у кого вона буде на підхваті. І так виходить, що я її врятувала наполовину. Без покарання її не залишили.