Розділ 17

Мене будить наполеглива трель телефону. Взагалі-то мені пісня на рингтоні подобається, ніжна й мелодійна. Вранці щось дуже дратує.

Начебто затихла, перестаю смикати рукою в пошуках мобільного. Ще трошки полежу до будильника. Такий сон перервали інтригуючий.

Снився мені Олександр. Він став моїм другим босом. Приходжу на роботу, а вони, два нахабних боса, женуться за мною з батогами, хочуть покарати. Ото гади! Я скоро сама через них перетворюся на збоченку. Та ось я хотіла дізнатися, чи зможу втекти або хтось із босів наздожене?

Наступний виклик повторюється майже через хвилинку. Немає спокою ніде.

Знаходжу телефон на підлозі, мабуть, зіштовхнула минулого разу.

- Слухаю, - сонно хриплю в слухавку.

- Вікторіє Павлівно, я на вас чекаю, чекаю. А ви не виходите. Якщо вчасно не доставлю, шеф мені шию згорне.

- Шию? - з жахом перепитую у водія Бєльського.

- Ну так, він це й казав.

Дивлюся на час, і мені погано стає.

Я ж будильник забула ввімкути... І водій не там чекає на мене…

- Ой-ой.

- Отже, скоро вийдете? - чую надію в голосі водія.

- Це мала на увазі, я вийду, але не звідти. Не з того будинку, куди ви приїхали. І-і... вибачте за шию заздалегідь.

Напевно, водій хотів приховати, як він вилаявся, відсунувши слухавку. Я чула все, розумію чоловіка.

- І де ви знаходитесь? - голосно вимовляє вже іншим тоном, спокійніше.

- У готелі. Адресу не пам'ятаю, зараз подивлюся.

Встаю і бігаю по номеру в пошуках слідів з реквізитами. Ось же! На столику валяється рекламний буклет з пропозицією влаштувати банкет прямо тут в ресторані. Швидко називаю водієві адресу. Відключаюся.

Кулею біжу вмиватися, приймати душ, потім до одягу. Капець! Сьогодні ж день, коли я повинна краще виглядати. Дорожче хоча б. На краще розраховувати нічого.

Одягаю на себе один із солідних брючних костюмів, які були в пакеті. До нього туфлі, сумочку. Щось забула, забула... Звісно ж! З обличчям адже біда, під очима темні кола. Поспати вдалося зовсім мало. Прикладаю зелені патчі. Займаюся волоссям, зав'язуючи його у високий хвіст.

Хапаю всі свої пакети та на вихід біжу виселятися. На мене дивно дивляться працівники готелю. Хоча і запрошують ще у них пожити. Ось як виженуть ще, то й приїду. Вголос не стала озвучувати, попрощалася ввічливо.

Водій при зустрічі злякано здригається. Запізнюємося. Напевно, нервує.

У дорозі заглядаю у дзеркало і сама себе лякаюся.

- Я ж патчі зняти забула!

- Он воно що, а я думав, у вас хвороба якась, - перехрестившись, коментує водій.

- Хвороба була б, якби я в офіс така гарна приїхала.

Дістаю косметичку і весь шлях намагаюся чепуритися. Зовсім не для Бєльського намагаюся. Здався він мені. Так, для нового образу. Ще один мазок по губах блиском. Чудово.

Цікаво, чи помітить Кирило?

Ну що за нахаба така! Знову без попиту лізе в голову.

Як не поспішав водій, ми безнадійно затрималися. Перед офісом вже нікого. Шоу з квітами проводити вже нема для кого. Це лише зранку співробітники товчуться біля входу, хто раніше приїхав. Розбіглися всі, одна я на штраф нариваюсь.

Піднімаюся до приймальні. Заходжу. На моєму столі валяється розкішний букет червоних троянд. Двері до кабінету боса зачинені. Боязно наближатися.

Піти? Чи не ходити? Ох, ризикую.

Готую каву пану цьому вередливому. Може, вип'є і подобрішає, а якщо ні, то буде чим оборонятися.

- Оу, які люди завітали? - Кирило відразу натискає відбій у телефоні, переводячи на мене всю свою розлючену увагу.

Посміхається нібито, але та-ак кровожерливо.

Невже вчора обламалося йому? Ось я непогано вечір проводила. 

- Доброго ранку, Кирило, - проходжу з виглядом впевненої помічниці. Ну може, трохи з підібганим хвостом.

- А тобі недобрий, дівчино моя люба!

Таця в моїх руках тремтить. З чого б це?

- Квіти дуже гарні, - намагаюсь задобрити.

- І ти нічого, - з ледачим примруженням розглядає мене з ніг до голови.

Пф! Знову він своє "нічого"?

Тепер я знаю, яким буває бажання згорнути комусь шию. У боса вона міцна, навряд чи вийде. Проте, бажається приємно.

- А тепер скажи-но мені, дорогенька, де тебе носило до ранку? Га?!