Розділ 15/1

Перевіряю й інші пакети, з жахом здогадуючись, що в них знайду. Інтуїція не підводить, і там мої речі. Відразу помітно, що покидали з полиць у купу, а потім заштовхали та викинули, ніби якесь непотрібне сміття.

У мене немає стільки моральної витримки, щоб сидіти навпочіпки і все-все перевіряти. Від обурення і злості я вже готова вибити двері. Рятує ключ, можна відкрити й без особливих зусиль.

Потрапляю в коридор з бажанням згорнути шию сусідці. Ото зараза нахабна! Та як вона могла?

Вся миролюбність у моєму характері сховалася, випускаючи назовні рішучість і спрагу до відплати.

Чується гучна музика, сміх з боку кухні. Еге, весело їм!

- Чому мої речі за дверима? А якби я твої викинула? - залітаючи на кухню, не звертаю увагу на двох співробітниць з нашого офісу, відразу беруся за Маринку.

Вона навіть не здригнулася.

- Де твоїм речам ще бути? Ти тут більше не живеш. Дівчаткам потрібно було складати кудись одяг. На стелю чіпляти, чи що?

- Я тебе зараз на стелю підвішу! - кидаюся на нахабну гадюку.

Маринка не встигає відставити повний келих і на себе перекидає весь вміст. Знову у неї веселощі, гулянка. Все зрозуміло! Святкують новосілля та те, що від мене позбулися.

- Віко, краще ногами звідси піди, поки ми тебе втрьох не викинули слідом за пакетами, - загрозливо відштовхує Маринка, а її нові сусідки на допомогу піднімаються.

- Ви взагалі не розумієте, що чужі речі чіпати не можна?!

Нові сусідки байдуже знизують плечима, начебто вони ні до чого. Зате Марина не мовчить, горлає на всю вулицю:

- І чого ти за свій мотлох переймаєшся? Дівчатка, скажіть, що там нічого пристойного немає? Дешевка одна. Ой, сукня ж була з корпоративу гарна.

- Що, значить, була? - лютую я.

- У пакет не влізла, порвалася. Валяється десь на смітнику. Але ти не засмучуйся. Сходи, пошукай там, порийся. Віка у нас вміє речі зашивати, ви уявляєте? Навіть тонкі колготи штопала.

Дівчата вже під градусом, сміються, радіють позбавленню від мене.

Але я і сама вже не хочу навіть на одну ніч залишатися зі зміями під одним дахом.

Набираю господиню квартири. Домовлялась я, отже, вона повинна допомогти. Нехай вижене звідси трьох навіжених.

- І як ти смієш мені дзвонити після всього? - у трубці лунає сердитий голос господині. - Марина, бідненька, натерпілася через тебе. Вона мені розповіла про обшук, і чим ти ночами займаєшся. А на вигляд, яка серйозна дівчинка, тьху.

- Почекайте, який обшук? Я ж нічим таким не…

- Терміново поверни ключі! Більше не наближайся до моєї квартири, - і кинула слухавку.

- Ну що? Отримала? - переможно вигукує Марина. - Ти забрала мій шанс на розкішне життя. У мене були величезні плани на боса. Я ділилася з тобою, як з сестрою.

Чого?

Мені, може, ще подякувати, що доводилось її нав'язливе марення постійно вислуховувати?

- Добре, я піду, - іншого все одно не залишається. - Поверни мої гроші, відкладені за квартиру?

- А на що ми гуляємо, по-твоєму?

Вона показує на стіл, заставлений закусками, салатами, пляшками.

От сволота!

Не хочу, щоб вони мої сльози бачили. Біжу до дверей. Нестерпно прикро.

Зупиняюся в коридорі. Ключ у мене досі в руці. Треба повернути. Так, треба.

Розвертаюся у бік кухні. Прицілююся. Влучність, не підведи.

- Ключ забери!

І кидаю, чітко потрапляючи в око Маринці.

Ох, і голосила вона з істеричним вереском. Але мені її не шкода, заощадить завтра на тінях синього кольору. Довше про мене не забуде.

Навантажена пакетами зі старими речами і новими, виповзаю назустріч пізньому вечору. На вулиці темно, прохолодно і сиро. І я,... схоже, бездомна.

Біля будинку не зупиняюся, йду в інший двір. Хоч влучність не підвела, але ж їх троє, раптом прибіжать на мене нападати. Краще бути подалі, так порахувала.

Дивлячись на гору речей, приходить шалена думка. А сама Маринка мені ж її підкинула. Якщо минуле про мене витерло ноги і заміну знайшло, то в майбутнє треба йти по-іншому.

Підсвічую собі ліхтариком з телефону, і перекладаю окремо блокноти, папку з малюнками братів і сестер, ще деякі милі серцю дрібнички. Все інше з минулого, разом з пухнастим кроликом, подарованим Вітею - викидаю у сміттєвий бак. Ідіть за компанію до моєї нещасливої сукні. Таким для мене стало вбрання з корпоративу.

Ну що ж… Ось тепер бомжувати буде легше. У мене залишається, крім мінімуму особистих речей, нові брендові покупки. Про них якраз Маринка не знала, коли принижала мене.