Розділ 14

Зранку збираюся на роботу як зазвичай. Ну не зовсім звичайно. Маринка заважає набридливим шипінням.

Та ще й підбурює, мовляв, Бєльський про мене взагалі не думає, здалася я йому, дурепа з провінції. Роблю вигляд, що не згодна. Натомість, всередині себе розумію, навіщо йому про мене думати, коли справа не стосується його особистої користі.

Приймаю телефонний дзвінок, тримаючи в іншій руці гребінець. Тільки збиралася волосся привести до ладу.

- Доброго ранку, Вікторіє Павлівно, - чоловічий голос у трубці. - Я приїхав за вами. Чекаю під під'їздом.

Гребінець випадає з рук. Нічого не зрозуміла.

Якщо моє ім'я назвали, отже, не помилилися номером.

Хто приїхав? Навіщо?

- Ви хто? - злякано питаю.

- Ваш водій. Мене прислав за вами Кирило Олексійович.

Отакої! Оце нічого ж собі!

Повертаю погляд на Маринку, вона старанно накладає на обличчя макіяж товстим шаром. Уявляю, як здивується. Адже бос подумав про мене…

Напевно, вчорашня розмова на нього подіяла. Більш ймовірно, що для своїх цілей, і турбота тут взагалі ні до чого. Але хочеться думати, що Кирил все ж таки здатний на щось добре та людяне.

Виходжу з під'їзду. Маринка слідом плететься, підборами стукає.

Так і є. За мною пригнали велику білу машину. У нашому дворі такі ще не показувалися. Транспорт елітного класу.

Водій вітально махає мені, відкриває пасажирські двері.

Ух-х, що коїться. Як наче шановна леді якась.

- Очманіти, - чую за спиною вигук Марини.

- Ви зможете підвезти і мою сусідку на роботу? Нам їхати в одну корпорацію.

Саме виривається у мене за звичкою.

Ображаюся на Маринку, навіть злюся. Проте ця звичка не забувати про інших, нікуди не дівається. Вона у мене в крові. Коріння пустила з багатодітної родини.

Водій кидає погляд на Марину, яка поруч топчеться на високих підборах.

- Ні, не вийде. Наказ шефа підвозити тільки вас. І ні в якому разі не брати нікого за компанію. Прошу вас, Вікторіє, - пропонує сідати.

- Ну й, будь ласка. Не сильно хотілося, - пирхає Маринка і далі несеться, прямуючи на зупинку, до якої ще тупотіти чимало через двори.

Еге ж, не хотілося. Навіщо вона тоді чекала?

Дивні накази у боса. Враховуючи, який він, то дивуватися мені ще й дивуватися.

В офіс приїжджаю з комфортом. Ноги по дорозі не віддавили, не бігла за автобусом, не стрибала з розгону у відчинені двері. Сиділа і насолоджувалася, дивлячись у віконце.

На знак подяки зустрічаю Кирила Олексійовича зі свіжозвареною кавою. Бос виглядає бадьорим, пахне вишуканим ароматом. Загалом, як завжди, таким чудовим, щоб дражнити жіночу частину нашого офісу. А деяких доводити до сказу.

- Як доїхала, Вікторіє? - попиваючи каву, цікавиться.

- Дякую за машину. Але незручно водія через мене ганяти, - ніяковію чогось.

- Він за це отримує зарплату. Кожен повинен виконувати свої зобов'язання.

Ловлю на собі погляд Кирила. Та знаю я, знаю, що теж повинна.

Заходить старший брат боса. І знову миттєво потрібно перемикатися. Тільки-но спілкувалися як начальник з вдячною підлеглою. Тут же Кирило стає уважним і люблячим. Бач, який хитрун.

Надовго Михайло не затримується, він лише заніс папери і, як мені здається, винюхував, чим займаємося тут. А ми нічого, як ніби мило розмовляємо.

Далі начальник йде у свій кабінет. Скидає мені на пошту завдання. Начебто закипів робочий день, самий звичайний день.

І ні, я не вгадала…

Почалося з того, що Кирило Олексійович зняв зі стіни пилку і особисто витирав з неї пил, любовно погладжуючи. Хвилююче видовище. Я навіть втекла до туалету на емоціях.

Повертаюся з туалету. У приймальні вже не тільки бос. З ним разом стильно виряджена жінка.

Боже, як пощастило, що це не Каміла!

Сподіваюся, вона на мене не накинеться.

- То ось ти яка, дівчинка Бєльського? З волоссям важкий випадок, стиль одягу міняти, таку спідницю тільки на звалище викидати, ноги нічого так, але колготи відстійні, - відвідувачка підходить до мене, нахабно розглядаючи від верхівки до п'ят і все-все коментуючи.

Ем-м... з висновками я поквапилась. У неї в руках моток вимірювальної стрічки, раптом збирається придушити? Он вже скільки образ мені встигла зробити.

- Кирило! - біжу і ховаюся за боса.

Ця жінка крупніше Каміли, можу не впоратися.

- Краще пройдемо в кабінет для дозвілля, - бос затягує мене в студію, де у нього диванчики з плазмою. - До нас приїхала Лія, досвідчений стиліст і консультант з шопінгу. Вікторіє, тобі необхідно повністю довіритись і в усьому прислухатися.

- Але я…

- Ніяких я. Бо є ми. І ми хочемо змінюватися, - дуже переконливо бос називає себе чудовим «ми». - Ліє, вперед!

Стилістка з кровожерливим блиском в очах тут же кидається на мені робити виміри.

Ой, матінко рідна. Я впізнаю хоч потім себе?