Розділ 7

Віка

Швидко вийти не могла, Маринка з босом підозріло затихли. Навшпиньки підбиралася кілька разів до кухні. Нічого майже не чути, але дякую, що просто п'ють чай. Моя психіка до всього-всього не готова сьогодні.

Тихенько взулася у кросівки, куртку надягати не наважилася. Навіть залишила телефон на тому ж місці, чула, як Марина брехала, що я його забула.

Загалом, я могла підкинути підозри для боса. Потрібно було краще продумати. А коли? Така розгубленість напала, коли фізіономію самого Бєльського побачила у дверне вічко. Ще й Маринка причепилася, то розчеши її, то шорти натягни. Більше помилок не можна робити.

Якщо бос збереться мене пошукати - а все, колишньої помічниці немає тут. Гляне, куртка на місці висить, якщо пам'ятає, звичайно, в чому я приходила. З телефоном теж промаху не вийде. Обережно піду до крамниці й надовго. Потім перевірю його машину, і так дізнаюся, що шлях до мого будинку вільний.

Вийти і не грюкнути дверима - вийшло. Пройти непоміченою до виходу на вулицю, теж я впоралася. Отже, моя ідея працює.

Короткими перебіжками поспішаю не до найближчого супермаркету, а того, що у дворах через дорогу. Може, босові і нічим зайнятися у вихідний день, а мені потрібно продукти купити. З сьогоднішнього дня мій тиждень готування.

А з завтрашнього... ох, знову сльози навертаються. Мене кинув Вітя. Ну чому, чому мені так не щастить? У мене немає тепер чіткого і впевненого завтра. Адже це враховуючи, як я ціную стабільність і намагаюся уникати будь-яких змін. Але погані зміни мене самі знаходять, зате добрі не поспішають приходити.

Закидаю у візок хліб, молоко, йогурти, мюслі, треба піти взяти яйця і ковбасу. Переходжу з ряду в ряд, набираючи продукти, а деякі беру по другому колу. Потім помічаю, що грошей стільки й не вистачить, і назад розношу зайве на місця. Ось уже охоронці косяться, ну і нехай, у мене, може, біля вітрини з тортами вирішуються проблеми всього життя.

Насправді, мої проблеми вирішувалися у шафі. Поки сиділа там, думала, думала. Вирішила, що місто велике, рано з'їжджати з кінцями. Спробую іншу роботу знайти. Скоріше б тільки, щоб платити за квартиру. Одне не повернеться до мене... Ві-і-ітя.

Не знаю, що на мене знайшло, яка блоха в супермаркеті вкусила. Нової роботи немає, на минулу, повернутися буде болісно боляче. Доведеться брати з відкладених грошей, але чи надовго? Незважаючи ні на що, хапаю найбільший торт прикрашений шоколадними бджолами. Буду сумувати, поїдаючи солодке. Обіймаю коробку і на душі трохи легше.

- Вікторіє, досить з тортом розмовляти!

Що?!

Обертаюся на голос. Бєльський тут. Знайшов мене!

- А-а-а-а! - кричу на весь супермаркет від жаху.

У стані паніки кидаю велику коробку в боса. Я ж влучна, потрапляю вдало. Коробка чомусь відразу розкрилася, і торт випав йому прямо на ноги, бджілки розлетілися на всі боки.

Хапаю візок і біжу. Розуміння таке - не до Маринки, отже, приходив. Як знайшов? Не схоже, що заглянув сюди купити водичку. Треба драпати. Візок заважає. Кидаю. Біжу без нього, лавіруючи між людей.

- Я ж все одно тебе спіймаю, - ззаду наздоганяє Кирило Олексійович. - Ловіть злодійку! Вона вкрала у мене гаманець!

Ось гад! Ненавиджу! Кричу всередині себе, коли мене ловлять охоронці, передаючи в руки нестерпного боса.