Розділ 6/1

У цей момент я готова прибити свою сусідку. Злюся на неї та затягую в дальню кімнату.

- Ти геть здуріла? Навіщо видала, що тут хтось є?

- А ти хотіла, щоб я чоловіка мрії за дверима залишила? - вона зовсім не кається. - Ні вже, нехай зайде і побачить мене... е-е... куди я поділа свій рожевий топік?

Маринка до шафи біжить.

Спочатку не бачу зв'язок.

- Який топік? Що ти робити збираєшся?

- Хіба не зрозуміло? Швидко привести себе у спокусливий домашній вигляд. Ой, але як я встигну нафарбуватися? А зачіска? Віко, зроби мені щось! І ті вафлі ще залишились у нас? Нам же боса пригостити чимось треба.

Розміри катастрофи збільшуються на очах. Стежу за метушнею Маринки, вона вже натягує вчорашні дорогезні панчохи для домашнього вигляду в її розумінні. Зверху напнула топік і намагається запхати чималу дупу в маленькі шортики.

- Ну не стій ти! Підтягни ззаду, а я спереду! Віко, допомагай!

Якщо що, то я все ще в піжамі.

Шортики тріснули на Маринці, але дивом застебнулися. Подруга засовує мені в руки гребінець, сама швидко тушшю орудує по очах, тіні хапає. Її вже не зупинити, як і боса.

За що я повинна це все терпіти? У мене, між іншим, найтрагічніший ранок.

- Тоді зробимо так, я тобі допоможу з зачіскою, а сама сховаюся. Скажеш, що я поїхала далеко. Ні, мало. Скажи, що Вікторія Ластівкіна назавжди полетіла. Замани його на кухню, запропонуй каву-чай, а я спробую непомітно на вулицю вислизнути.

Обираючи з найгіршого, мені подобається мій план порятунку. Повинен спрацювати. Ну не стане ж бос шукати мене у шафі та під ліжками? Тим паче у нього з Мариною своя є історія, он вона як чепуриться.

- Якщо запитає куди? - подруга уточнює, хапаючи помаду.

- Відповідай, що не знаєш. Прокинулася вранці, а мене вже немає.

- Гаразд, не хвилюйся. Я брехати вмію. Навіть добре, що тебе з нами не буде. Тільки сховайся і тихо сиди, не заважай нам...м-м... зближуватися, - вона мрійливо тягне і за духами біжить.

- Не здумайте зближуватися на моєму ліжку! І взагалі в мою кімнату заходити.

Нехай тільки спробують!

Хіба мало що у боса на думці. Хоча про що тут думати, адже він бабій збочений. Міг би і відштовхнути мене, а ні ж, лапами схопив, по повній програмі цілуватися змусив. Своєї провини я не знімаю, але і до боса причепитися можна.

Щодо Маринки, взагалі ніяких сумнівів. Їй тільки дай, вона на нього тут же застрибне, і буде потім цим в офісі хвалитися.

- Все-все, йди вже, - Маринка заштовхує мене до моєї кімнати. - За кого ти мене приймаєш? Ми ж не станемо відразу переходити до гарячої страви. Я пристойна дівчина!

- Пристойні вдома не зустрічають начальників у такому вигляді, - тицяю на її оголений пупок, і більше не чекаю, біжу до шафи ховатися.

Тісно, незручно, пригинаюся під вішалками. Навіть не дають спокійно страждати. Треба було взяти з собою воду і телефон... Ой, я ж телефон залишила на тумбочці.

***

Кирило

Ну скільки можна?!

Чи вона там приймає ванну з бульбашками?

Хоча розумію, готується до зустрічі. В офісі корчила недоторку, а сама, як виявилося, моменту чекала. Зовсім не дивуюся, звичайна реакція жінок на мене.

Цікаво, що на цей раз придумає? Дівчина з вигадками, я це відразу помітив.

Нарешті. Замок провертається. Відчиняються двері…

Твою ж матір.

А це хто?!

- Вибачте, що довелося почекати, - переді мною з'являється рум'яне щось із жахливих фантазій.

Якщо точніше, дівчина. Дивна дівчина зі смутно знайомим обличчям. Вона у рожевому топіку, коротеньких шортах і з червоною помадою, ще у неї повіки різного кольору. Духами пре так, що я починаю чхати.

- Кхе-кхе, - заходжу в невеликий коридорчик.

Десь я її бачив... О, згадав, працює в корпорації. Та це ж вона не давала мені вчора розмовляти по телефону! Прибігла і ходила туди-сюди, виляючи дупою. Зараз вона робить те саме.

Я міг би подумати, що помилився адресою. Але через двері моє ім'я називали. У той момент я вважав, що за дверима помічниця. Ще й помітив, як голос у неї змінився.

- Кирило Олексійовичу, проходьте, будь ласка. Я така щаслива, що ви приїхали! Я мріяла про це вже цілий рік і п'ять місяців! - торохтить ненормальна, змахуючи віями на різнокольорових очах.

- Мені потрібно побачити Вікторію. Дзвонив, вона не відповідає на виклики. Ви разом живете, як я розумію?

- Так, разом. Жили…

- У сенсі жили?

- Віка захотіла виїхати з міста і звільнитися з корпорації. Тепер у вас є вільне місце помічниці, - заграючи, підморгує сусідка.

Хм-м... отже, поїхала.

Треба було приїжджати сюди вночі, а краще взагалі не відпускати з ресторану. Тепер доведеться дізнаватися, куди втекла. Знову ворушити її документи, піднімати інформацію. Стільки клопоту через одну гордовиту заразу.

Замислившись, обвожу поглядом коридор. Висить синя куртка, я пам'ятаю в ній Віку. Вчора приходила в ній в офіс. Швидко дістаю телефон і набираю помічницю. Відразу ж чується мелодія далі по коридору.

- Кирило Олексійовичу, ви куди? У мене є для вас частування - вафлі!

За мною біжить співробітниця-сусідка, але я дію швидше. Штовхаю двері в одну з кімнат і знаходжу телефон. Всі ознаки, що брехуха не поїхала. Можливо, зачаїлася.

Ну що ж, це навіть цікавіше. Повертаюся до тієї, що на мене так і хоче застрибнути.

- Вафлі? Давай свої вафлі.