Розділ 6

Вночі, коли з'явилася Маринка, у мене вийшло прикинутися сплячою. Хоч бери та в сплячку впадай, поки вихідні не закінчаться.

Вранці не допоміг мій план уникнути розмови. Марина вимагала прокидатися, на всю кімнату галас підняла. Голова через неї ще більше гуде. Тільки не від бурхливих веселощів, а від нескінченних сліз, якими я довго заливала подушку.

- Віко, ну досить вже прикидатися. Вставай! Мені треба з тобою поговорити і запитати дещо, - наче пилкою верещить над вухом, що і мертвий підніметься.

- Добре, але всі розмови після душу, - все ж стягую себе з ліжка.

У дзеркалі знаходжу себе з опухлими очима, бліду, погляд нещасний. Всі ознаки загубленого життя. Більше немає нареченого, немає роботи, нічого у мене немає…

Так не хотілося повертатися до мого маленького містечка, де головні визначні пам'ятки - звалища й шахти. Батьки приймуть, звичайно ж, будуть раді, а я ось втрачу мрію. Даремно всі роки в універі намагалася, відмінно вчилася, щоб зачепитися у великому мегаполісі. Не моє це. Таких наївних дівчат тут раніше розтопчуть, ніж вони хоч чогось доб'ються.

- Віко, ну виходь вже! Виходь, виходь, виходь, - двері у ванну смикаються.

- Ти почекати спокійно не можеш? - виходжу.

- Стільки подій і почекати? О ні! Дивись, що в офісному жіночому чаті написали. Там, до речі, про тебе!

Маринка з надутим виразом обличчя простягає мені свій телефон. Я вже здогадуюся, що про себе там дізнаюся. Просто пощастило, що Маринка в той час перебувала у віп-залі в очікуванні Бєльського.

Швидко пробігаю очима по рядках. Як я і думала. Заново вуха і щоки горять від жахливого сорому.

- Це не повністю правда. Марино, ти ж знаєш, що мені й задарма не потрібен Бєльський. Він навіть не в моєму смаку, - виправдовуюсь я, всього не договорюючи.

- Авжеж, не в твоєму смаку вродливий чоловік. Гора м'язів, два метри чарівності, море грошей. Краще слинтяй Вітечка, ти маєш рацію, угу.

Пропускаю важкий удар при одній лише згадці імені колишнього хлопця.

- Вже ніхто не кращий, все скінчено.

- Не зрозуміла?

Ну так, ще ж ніхто не знає, або здогадувалися, а мовчали при мені…

- Вітя не мені збирався зробити пропозицію. Він обрав нареченою начальницю... не мене.

Ну все, знову сльози котяться.

Повертаюся у кімнату, сідаю з ногами на ліжко і готуюся оплакувати долю мою бідну.

Маринка не відстає, витягує подробиці. Вона це любить. Все кажу, знову проживаючи вчорашній біль від зради.

- І я тікала від них, - підводжу до питання подруги, - а там у дворі зустрівся бос. Ніякого поцілунку не було. Я попросила зробити вигляд, колеги брешуть. Хіба ти їх не знаєш?

- Очмані-іти, - у Маринки розширюються очі. - Кирило ще й добрий! Дозволив до себе доторкнутися, напевно, зглянувся. Ось я на тебе дивлюся зараз, то теж би пошкодувала, віддала останній пиріжок.

Маринка бреше, дзуськи від неї дочекаєшся. Швидше мій пиріжок забере.

- Зі мною зрозуміло, що я в біді та й тебе підвела... - гірко зітхаю.

- Ну це... не повністю підвела. Чи ти гадаєш я здалася так просто? - гордо розправляє вона плечі.

- Ти і Бєльський... ви…

Не хочу домовлятися, думки всякі різні.

- Ні, повністю не сталося. Після зірваної пастки у віп-залі я влаштувала стеження за ним. Куди Кирило Олексійович, туди і я. Він вийшов поговорити по телефону, і так вдало завернув на першому поверсі, що мені залишалося тільки створити видимість несподіваної появи. Приспустила бретельку на сукні і вперед.

- Ого, ну ти взагалі стратег!

Не те що я, навіть хлопця втратила. Ех.

- Почекай ти, це ще не все, - подруга на місці підстрибує. - Кирило звернув на мене увагу. Провів своїми шаленими карими очима по мені, закусив губу, а потім такий каже: «Ось ти де, найвродливіша дівчина вечора!" Потім обійняв і злився зі мною у спекотному поцілунку. Уявляєш, га?

- Ні-і... - хитаю головою.

Так! Ще й як уявляю!

Адже знаю тепер, як цілується Бєльський, і як тремтять коліна від вибуху відчуттів близькості з ним. Він з усіма готовий цілуватися. От бабій!

Маринка торохтить без угаву, ділячись зближенням з чоловіком мрії. Я радую ще більше, кажучи, як попросила взяти її на моє місце. Тепер вона стрибає від щастя, вже думає над своїм новим виглядом на посаді помічниці Бєльського.

Сильно не можу з нею радість розділити, мені все ще погано від образи і горя. Вітя... згадую і плачу.

- Та годі тобі. Буде ще таких Віть повно, - не дуже й співчуває подруга.

- Ні, не буде. Він був останнім. Більше ні з ким не хочу. Нікому не повірю.

- Ось і даремно. Твій Вітя виявився хитрим і далекоглядним. Що з тебе візьмеш? Нічого. Чи то справа Кіра, забезпечена жінка. Тепер йому не треба квартиру знімати, перебереться на все готовеньке.

- Дякую, ти мене дуже заспокоїла! - схлипую ще голосніше.

- Правду життя тобі кажу. Нам, приїжджим, зачепитися треба. Ось я б зачепилася за Кирила Олексійовича. Оце круто. Оце вартий чоловік!

Несподівано лунає стукіт у наші вхідні двері. Дивно. Хто б це міг бути…

А раптом Вітя?

Разом з Маринкою біжимо подивитись. Я перша заглядаю у вічко. Затискаю собі рот руками і відскакую. Після мене перевіряє Марина. Вона скрикує і починає з витріщеними очима метушитися по коридору.

Ніхто б мене зараз не здивував появою настільки, як той, на кого я чекала побачити найменше... Той, хто взагалі тут аж ніяк не мав з'явитися.

За нашими дверима Кирило Олексійович!

Як? Чому?

Паніка, паніка.

- Що він тут робить? - пошепки запитує подруга.

- Звідки я знаю, - шепочу через стогін.

Маринка біжить перевірити з вікна його машину. Повертається з підтвердженням - нам не здалося, точно він.

- Приїхав до тебе, ви ж цілувалися, - припускаю я.

Очі у подруги забігали, але я не надаю особливого значення. Мене більше хвилює, що робити? Прикидатися, що нас немає? Так, треба сидіти дуже тихо і тоді він піде.

- Вітаю вас, Кирило Олексійович! Зачекайте, будь ласка, я вам скоро відкрию, - Маринка вигукує через двері, зриваючи мій план.