Розділ 5

Почалося святкування, і всі розбилися на безліч компашок з відділів. Чомусь я собі вирішила, що саме час бути ближче до Віті. Але постійно щось заважало.

- Всі питання вирішуйте через мою помічницю, - на мене киває Кирило Олексійович, млосно зітхаючим дівчатам.

- Можна з вами особисто віч-на-віч? - одна з фанаток Його незрівняності не стала відразу здаватися, мабуть, посмілішала після декількох келихів.

- Вікторія мені все передасть, не сумнівайтеся.

Бос відшиває невгамовних співробітниць, прикриваючись мною. Ну хто так робить? А... ну так, це ж Бєльський. Знайшла, чому дивуватися.

З підступною усмішкою Кирило Олексійович залишає мене на розтерзання, і ось уже базікає з іншими начальниками. Йому добре, а мені от не дуже.

Звісно ж, мене оточують і засипають безліччю прохань і питань:

- А що він любить з їжі? У які ходить ресторани?

- У нього, справді, є апартаменти у всіх країнах?

- Ти бачила боса без сорочки?

- Коли він залишається один? Скажи, я заплачу!

Всім відповідаю, що мій бос не любитель розкоші, він нудно проводить час у маленькій халупі біля лісу. Харчується травою і грибочками, а сорочку знімає у великі свята.

І навіть це не злякало закоханих співробітниць, заверещали як ті дурепи. Назвали Кирила найромантичнішим чоловіком на світі. Що вони в ньому тільки знайшли?

Швидше позбавляюся від фанаток, поки ще не причепилися. Досить з мене Маринки, якій я повинна допомагати заманювати боса у пастку.

Якщо бос зайнятий, то я тоді вільна. Просуваюся між фуршетних столів у пошуках Віті. Напевно, він телефон десь забув, бо чомусь не відповідає. Під час пошуків мене перехоплюють дівчатка з мого відділу. Трошки проводжу час з ними. Перекидаюся парою слів зі своїм минулим начальником. На його запитання: "Як справи?"- відповідаю, що життя до мене суворе. На що Микола Сергійович просто сміється.

Гаразд, все б нічого. Спробувала багато всього смачного, побалакала з колегами, ще раз вислухала прохання Маринки. Вірніше, зробила вигляд, що слухала. У залі з'являються запрошені музиканти. Ось вони вже вдарили по струнах, залучаючи бажаючих потанцювати.

Питається, куди подівся мій хлопець?

Якщо не він мене, то я сама його знайду. Вітя... він же такий іноді розсіяний, раптом кудись вліз і застряг, або щось гірше сталося.

Хвилююся, поспішаю.

У залі його так і не знайшла. Хоча недавно бачила, коли я біля боса стояла.

Виходжу із залу й озираюся на всі боки. Крім самого ресторану в цьому старовинному будинку розташовується цілий комплекс для відпочинку. Є готельні номери і спа-центр, і багато ще того, про що я не знаю.

Помічаю наших співробітників, частина з них сновигають по першому поверху, розглядаючи картини та ліпнину на стінах. Інші туди-сюди метушаться, грюкаючи дверима на вихід. У дворі ресторану чимало вже зібралося, чується з вулиці сміх і гучні голоси.

Зупиняюся в розгубленості біля декоративного деревця.

- Вікторіє, ти втратила когось? - бос і тут мене знаходить.

- Ні, я лише хотіла повітрям подихати.

- Я-ясно, - задумливо вимовляє Кирило Олексійович. - Тоді чому ти повітря знайшла не на вулиці, а залишаєшся самотньо тут?

- Якраз збиралася вийти. Зупинилася, помилуватися на дерево. Справді, гарне?

- Хм-м... місцями облізле і криве якесь.

Бос так скривився смішно, що і я не втрималася від посмішки.

Ой, згадала план Маринки. Але вона ще не скинула сигнал. Тому я не затримую Кирила, до нього підходить брат. Вони разом виходять на вулицю.

Напевно, мені краще повернутися до залу. Вітя поводиться дивно, а я ще більше. Бігаю, шукаю його, час проводжу під деревами.

Перевіряю телефон. Від Маринки поки тиша.

І тут я чую за поворотом голос Віті. Ні, мені не могло здатися. Точно він, і ніби як не один.

Йду на голос. Нарешті нормально і без поспіху побачимося. Нехай пояснить, куди пропадав, а потім... потім прогуляємося. Будемо парою на вечорі, і ще я чекаю на дещо.

Звертаю, потім ще поворот за колони. Оу, свічки горять. Нічого собі, як романтично.

Вітя стоїть до мене спиною і не один... зі своєю начальницею.

Він що таке робить?

Мої очі відмовляються вірити... Не може, не може цього бути!

Мій хлопець цілується з кінською Кірою. Прямо так присмоктався до неї пристрасно, а вона довгими кігтями гладить його патлате волосся.

Відкриваю рот. Закриваю рот. Оніміла від шоку.

Це неможливо... адже він сам над нею сміявся і при мені обзивав. Казав, вона така кобила тупа, їй зв'язки допомогли, а то би їй в стійлі саме місце.

Вітя не міг, все вона. Напоїла мого хлопця! От гадюка!

Переповнена злістю і образою, підлітаю до парочки і штовхаю з усієї сили Вітю в плече. Нехай вже отямиться.

- Я тебе шукаю, а ти чим займаєшся?! - кричу, а всередині роздирає від болю.

- Віко, ти мені не дала тоді доказати, - у Віті забігали очі, але це не схоже на виправдання.

- Нема чого перед нею розпинатися, - влазить Кіра. - Відчепися від мого нареченого. Ти дістала бігати за Віктором. Кинули, май гордість піти геть.

Чого?

Кинули?

Кіра змахує рукою, мовляв, зникни негідна. На її пальці виблискує каблучка. Та сама каблучка з коробочки! Моя каблучка!

- Бачила? - з гордістю хвалиться Кіра.

Під моїми ногами, немов підлога захиталася. Разом вибили все повітря, змушуючи дихати лише тухлою гіркотою.

Як він міг? Як міг? В голові повторюються одні й ті ж питання.

- Віко, пробач. Так трапляється. Тобі ще пощастить, - турботливо заспокоює мене вже колишній хлопець.

А правильніше назвати його - підлий зрадник. Ненавиджу його і її.

Тисну в собі бажання заплакати з останніх сил. Істерика близько. Хочеться врізати йому прямо в пику, а Кіру посмикати за волосся. Стискаю кулаки і розтискаю.

Та ні, я зроблю по-іншому.