Розділ 2

Кирило

- Нічого мені робити в тій дірі! - стою на своєму, сперечаючись з братом.

Міша все одно не здається. Так, ми обидва вперті.

- Якраз і є що. Відкривати філію і простежити за роботою нового підприємства з виготовлення жіночих прокладок.

- Ні! Триста років мені не потрібні ваші прокладки! Нехай відправляють іншого бовдура.

- Це я, по-твоєму, бовдур? - у брата витягується гнівно обличчя. - Батько сказав, щоб ми з тобою вирішували удвох, кому вирушати на два роки в далеку глушину. У мене є дружина і дитина. Чим не алібі? У тебе нічого, ти вільний.

Відчуваю, що скоріше поб'ємося, ніж домовимось.

- Де ти тут “вільного” побачив? Зайнятий я! - Нападаю поки що словесно на старшого брата.

- Вибач, я забув порахувати твоїх коханок. Просто вже не пам'ятаю, хто саме тебе розважає в даний час. Та й неважливо. Візьми їх з собою. Якщо проміняють заради тебе великий мегаполіс, звичайно.

- Дуж-же смішно, - роздратований і втомлений від суперечок, падаю на сусіднє з братом крісло. Голова розболілася від усіх цих проблем.

- Кир, я серйозно. Нам потрібно щось вирішувати, - Міша не залишає у спокої.

Він взагалі відповідальний і цілеспрямований на повну котушку. Відмінник по життю і гордість сім'ї.

А я... я такий, як є. Мені і так добре, все влаштовує.

В офісі багато помічників, на кого можна звалити мою основну роботу. В позаробочий час сумувати теж не доводиться. Є друзі, такі ж бовдури, як і я. Можу на вихідних прихопити гарненьку ципочку і махнути до океану. Мені подобається розсікати на моєму Рендж Ровері по нічній магістралі. Я люблю швидкість і драйв, і частенько пересідаю на байк. Ще комфортно почуваюся у своєму новенькому пентхаусі.

Де в цьому списку є жити в глушині?

Звідки в моїх інтересах візьмуться прокладки?

- Давай вирішувати. Тільки так, щоб ніхто з нас не поїхав, - пропоную я.

- Гей, у мене і так є непогана відмазка, - поправляє брат.

- Отже, і мені потрібно зробити.

Ну не викидати ж мені з життя цілих два роки!

- У сенсі, зробити? Я взагалі-то зустрічався з Юлею рік, потім пропозицію зробив, потім ще півроку готувалися до весілля, потім ми…

- Та ясно все з тобою, живеш як за годинами, - перебиваю брата. - У мене все буде по-іншому, раптово. Накрило почуттями і все. Готовий одружитися на своїй дівчині.

- Цікаво, коли тебе накрити встигло? Позавчора ще мені з клубу дзвонив, казав, що я повний дебіл, у порівнянні з вами, холостяками. Реготав, а на тлі хіхікали дівчата.

Так, дідько... перебрав я в той вечір. Не варто було брата підколювати.

- Жартував я, тебе перевіряв. Мишко, я нормально сприйняв твою дружину, навіть співчував, що тебе, зануду, вибрала. Тож, і тобі доведеться з моєю парою змиритися.

Брат напружено сопе, постукуючи пальцями по підлокітникам.

- Ти брешеш. Ніякої дівчини немає, а просто нам зібрався підсунути чергову коханку. Врахуй, я не видам тебе батькові. Але ти знаєш його, він швидко у всьому розбереться. І тоді так і бути, залишиться тільки один спадкоємець. Здогадуєшся, хто?

- Хм-м... - роблю вигляд, що задумався. - Той, хто поїде замість мене у далеку глушину?

- Та йди ти. Мені туди взагалі не треба.

Міша нарешті йде, розлючено гримнув дверима. Ми вміємо і нормально спілкуватися. Але не тоді, коли справа доходить до суперечок через рішення батька. Я знаю, що брат мене не здасть, але і допомагати не в його інтересах.

Йду на вихід з кабінету, здригаючись від думки про нову помічницю. Прислали якусь трепетну лань з великими переляканими очима. Поки з нею розмовляв, червоніла і ніяковіла. Виглядає дуже юною, тендітна, маленька, мені ледь до плеча дістає. В особовій справі написано, їй двадцять п'ять, але я б дав не більше вісімнадцяти.

Виходжу і застаю нову помічницю за тим, як крутиться на стільці з телефоном. Вона відвернута спиною і не помічає моєї появи. А я зупиняюся, прислухаючись до дивної балаканини. Голосок у помічниці ніжний, слухати приємно.

- Я б і рада з тобою помінятися, але шеф сказав, що тільки мене відправляє на розтерзання до цього варвара.

Оце вже цікаво...

Ближче до столу підходжу, намагаючись тихіше переступати.

- Ні, Марино, нічого він не душка! - переконує когось помічниця. - У нього повно коханок, навіщо йому такі як ми? Заспокойся і не сподівайся. Тим паче що, здається, Кирило збоченець. Є в ньому щось таке... небезпечне. Я б ніколи на такого не повелася. Малоприємний тип. Не те що мій Вітя…

Забираю свої думки назад.

Неприємно слухати цей ніжний голосок. Звільню нахабну заразу. Нехай котиться звідси до біса.

Збоченець я для неї, значить? Ну, сама напросилася!

- Кхе-кхе, - привертаю увагу.

- Ой, - помічниця впускає на підлогу телефон, і різко повертається до мене з переляканим виглядом. - Вибачте, Кирило Олексійович, я не чула, як ви мене звали.

- Два удари батогом.

- Що? - здригаючись, перепитує вона.

- Покарана кажу. Заробила на батіг у перший же робочий день.

- Ви серйозно? Хіба так можна?

Дівчина блідне і втискається в стілець. Авжеж, бачить у мені збоченця. Хе-хе, навіть якось кумедно виходить. Гаразд, нехай залишається, з нею начебто не буде нудно.

***

Любі читачі, буду вам вдячна за підтримку історії зірочкою на сторінці книги✨ 

Всім дуже дякую, хто вже подарував свою вподобайку!❤️❤️❤️

До зустрічі у продовженні))