Розділ 1/2

- Не практикую танці на робочому місці, - даю тут же ввічливу відсіч. Уявили собі занадто багато.

"Ну авжеж, ви всі це спочатку говорите» - читається у глузливому погляді Кирила Олексійовича.

Посміхнувшись, бос прямує до центральних дверей, так я дізнаюся хоча б, де його особистий кабінет.

Настрій на спільну роботу з нахабним красенем знижується приблизно до нуля.

Терміново потрібна мотивація.

За квартиру потрібно платити, чим не бажання.

Згадала! Мені ж до весілля потрібно готуватися! Вітя все не потягне, а гроші не падають на банківську картку з повітря.

Отже, досить нити. Збираюся. Струшую плечима, головою. Ходжу по приймальні колами.

Нічого поганого за місяць не трапиться. Потерпіти глузування доведеться, можливо, причіпки і елітне оточення Бєльських. Але я ж зможу себе тримати в руках, зможу не реагувати на провокації. Поруч з розпещеним жіночою увагою босом, буде непросто. Розумію. Та впораюсь я. Бо у мене ж є Вітя.

Підслуховувати недобре, не в моїх це правилах. Але з кабінету лунають лайки, дзвін скла. Психи натуральні. А мене сюди на цілий місяць відправили.

- Ні, я вже сказав, що нікуди не поїду, - лунає грізний голос Кирила Олексійовича.

- Тоді хто?

- Сам вирушай.

- Мене не змусять, я ж не холостяк, - відповідає йому брат.

- Моє особисте життя нікого не стосується! - кричить мій бос.

- Ось про це і розкажеш на своє виправдання!

Нічого не зрозуміла з уривків їх розмови. Може, вони вдень ходять у пристойних костюмах, а вечорами натягують маски та відправляються на страшні злочини? І тут випадає черга Кирила, він холостяк, його відправити не шкода.

Хіхікаю від своєї ж фантазії. Як вигадаю іноді, самій стає смішно.

Поки брати зайняті, перевіряю, куди ведуть інші двері.

Перші двері виявилися замкненими. Такий ось облом.

За останніми дверима розташувався кабінет для дозвілля боса. Всім би такий кабінет! У моєму відділі тільки маленька кімнатка для співробітників, вона ж роздягальня, і служить місцем, де можна випити чай, побазікати та почути нові плітки.

У розважальному кабінеті (так я назвала для себе), чого тільки немає. Посеред приміщення стоїть більярдний стіл, на стіні висить величезна плазма. Кілька диванчиків з білосніжною оббивкою, на столику залишений келих. Ближче до вікна бігова доріжка, за нею висить спортивна груша прямо зі стелі. Бар з дорогими напоями моє око теж чіпляє. Розкішне життя воно таке.

А це що? Придивляюся. На стіні висить... пила. Величезна, справжня і гостра.

Мамо дорогенька, навіщо йому пила? Катувати когось? По спині пробіг холодок.

Досить витріщатися, поки не зловили за руку. Раптом мені не можна переступати без дозволу поріг у розважальний кабінет Його величності? Дізнаватися я точно не буду, даром не потрібен мені його кабінет.

Займаю стіл. Начебто байдуже, але я все одно поглядаю на зачинені двері. От би заглянути ще туди одним вічком…