Розділ 28

Ізабелла 

Пройшла чотири дні, відколи я живу в Емми. Вона казала, що, можливо, фізично я й перебуваю тут, але думками зовсім в іншому місці. І мала рацію. Я почувалася тілом без душі, ніби якась частина мене досі залишалася там, звідки я так відчайдушно намагалася втекти.Та настав час повертатися до справ.

Я зібралася з думками й духом та поїхала до Sarte. Біля головного входу в офіс досі чатували журналісти, тому мені довелося скористатися пожежним виходом.

— Ізабелло, ти прийшла! — зустріла мене Аліса, яка стояла біля свого столу з легкою усмішкою на обличчі.

— Так. Зайди до мене з кавою та новим розкладом.

— Слухаюсь, шефе! — бадьоро відповіла помічниця й одразу кудись помчала. От би мені зараз позичити хоча б частинку її ентузіазму. Я попрямувала до кабінету, зняла пальто й опустилася в крісло. Саме тоді зайшла Аліса. Треба сказати, сьогодні вона була підозріло життєрадісною.

— Ти сьогодні якась особливо щаслива, — зауважила я, коли дівчина поставила каву на стіл.

— Мені повідомили чудові новини! Я просто не можу мовчати й тому відразу все розповім, — заторохтіла вона.

— То не муч мене. Кажи.

— Учора ввечері надійшов лист, адресований тобі. І знаєш від кого?

Я заперечно похитала головою. Навіть гадки не мала, хто міг мені написати.

— Від L’Oréal Paris! Уявляєш? Просто з Парижа! І особисто тобі!

— А що в листі?

— Вони хочуть, щоб ти взяла участь у Паризькому тижні моди та представила Sarte як український бренд одягу! — На мить я втратила дар мови. Зізнаюся чесно, ще з тих часів, коли я тільки вступила до університету й почала навчатися, найбільшою моєю мрією було представити власний бренд і речі, над якими працюю, на Паризькому тижні моди. Роками я спостерігала за тим, як моделі крокують подіумом, і щоразу уявляла на їхньому місці свої роботи. Мені хотілося побачити там власні творіння, показати їх усьому світу.

І ось тепер це може стати реальністю. Я не просто побачу свої речі на подіумі. Я сама крокуватиму ним, представляючи власний бренд.

— Відпиши їм, що я згодна, — нарешті змогла вимовити я. Це було єдине, на що мене вистачило. Усередині мене все просто вибухало від щастя. Хотілося стрибати, кричати й обіймати кожного, хто трапиться на шляху. Зараз я була абсолютно впевнена, що ніщо й ніхто не зможе зіпсувати мені настрій. Я усміхалася, крутилася на кріслі й почувалася, мабуть, найщасливішою людиною у світі.

Аж раптом у двері постукали.

Я миттєво випрямилася й спробувала надати обличчю серйозного виразу. Щоправда, наскільки вдало мені це вдалося, сказати важко.

— Увійдіть! — До кабінету зайшов Амрит.

— Ти сьогодні якась радісна, — зауважив він, вмощуючись у кріслі навпроти мого столу.

— Невже так помітно?

— Ага. Щось сталося?

— Так! — не витримала я й широко усміхнулася. — Я братиму участь у Паризькому тижні моди й представлятиму там Sarte!

— Ого! Це ж просто вау! То ти виводиш Sarte на абсолютно новий рівень?

— Виходить, що так, — відповіла я, усе ще не приховуючи усмішки. — Амрите, а ти, власне, що тут робиш?

— Я ж акціонер, — самовдоволено промовив він. Звісно. Хто б сумнівався, що він не скористається нагодою нагадати про свій статус.

— І тепер я матиму можливість щодня милуватися твоїми гарненькими очима. Поки мені готують кабінет, вирішив трохи побалакати з тобою.

— Ти залишаєшся тут? Не їдеш до Індії, як зазвичай? — Наскільки мені було відомо, Амрит ніколи не затримувався в Україні надовго. Його візити завжди були короткочасними.

— Так. Я думав, що після вашого з Кирилом весілля одразу поїду.

— І що змінило твою думку?

— Дещо. — Господи, як же він любить говорити загадками! І, що найгірше, чим менше він розповідає, тим сильніше мені хочеться дізнатися подробиці. Я роздратовано глянула на нього.

— Одного слова недостатньо, щоб погубити цікавість людини, Амрите Ді Лаурентісе!

— Розповім, але небагато.

— Кажи, — я трохи подалась вперед, хижо усміхаючись. Цього я навчилась у них двох з Амритом. 

— Жінки такі пліткарки. 

— Амрите!

— Я зустрів одну дівчину.

— І хто вона?

— Не знаю. — Я здивовано подивилась на нього. Він вирішив залишитися в Україні заради дівчини, яку бачив лише раз і навіть імені якої не знає? Це вже щось новеньке.

— То це кохання з першого погляду?

— Ні. — Ні? Господи, та як узагалі можна зрозуміти цього чоловіка? Хоча, якщо бути відвертою, з Кирилом ситуація приблизно така сама.

— Вона просто здалася мені цікавою особистістю, — пояснив Амрит.

— А-а-а, — протягнула я, повільно киваючи. — Ти ж розумієш, що можеш більше ніколи її не побачити?

— Розумію. Але маю передчуття, що ми ще обов'язково зустрінемося.

— Ізабелло, — пролунав голос із дверей. До кабінету увійшов Кирило. На його обличчі був цілком спокійний вираз, але, щойно він помітив Амрита, то помітно спантеличився.

— А ти якого біса тут забув?

— І я неймовірно радий тебе бачити, мій Кирилку! — солодко промовив Амрит. Почувши це звертання, Кирило скривився так, що я не витримала й розсміялася. Амрит теж не стримав усмішки.

— Гаразд, піду, поки він остаточно не розлютився, — кинув Амрит, підводячись із крісла. Уже біля дверей він обернувся до мене.

— Удачі в Парижі, Із.

— Дякую, Амрите. — Він вийшов, залишивши після себе черговий хаос. Нічого нового. Амрит Ді Лаурентіс, як завжди запалить іскру, а далі все палає, а тушити має Ізабелла. 

— Ти їдеш до Парижу? — спантеличено запитав Кирило. Звісно, він ж очікував, що вже за три дні я повернуся додому, а тепер я збиралася до Парижа. Я кілька секунд мовчала, дивлячись на нього, намагаючись підібрати слова. Нарешті зібралася заговорити, але саме в цю мить Амрит знову з'явився в дверях. Серйозно? Що цього разу? Не здивуюсь, якщо йому не сподобалось, як йому облаштували кабінет. 

— А, до речі, я продав будинок в Індії. — що, що, а цього я точно не очікувала. Схоже і Кирило також.