Розділ 27

Ізабелла

Рано чи пізно всі карти стануть явними і гра припиниться.

Ми троє собі спокійно снідали, як раптом почали вібрувати телефони і кожного разу звук збільшувався і збільшувався. І це лише наші з Кирилом, а Амрита жодного звуку не видав. Ми з Кирилом схопили телефони до рук.

Що ж там такого, що вони так вібрують? Я розблокувала телефон і всі повідомлення з якимись посиланнями. Що це?

— мені всі надсилають посилання, — сказала я до Кирила.

— і мені, — промовив він. І якраз засвітилася фотографія Марти. А вона чого телефонує? Цікаво.

— алло.

— ви бачили усі ті статті?

— які ще статті?

— та весь інтернет гудить про тебе і Кирила.  І телебачення тепер теж.

— Кирило, негайно включи телевізор!

— чого?

— рухайся. — він взяв пульт і увімкнув телевізор.

— сьогодні усі ЗМІ обговорюють нашу пару року Ізабеллу та Кирила Ді Лаурентіс стало відомо, що почуття між парою були лише фарсом, що це все гра.

— тепер побачили, — сказала я і вимкнула телефон. Я була в шоці. Я повільно сіла на стілець.

— Ізабелло, з тобою все добре? Ти поблідніла? — якоїсь миті біля мене опинився на колінах Кирило торкаючись своїми руками моїх колін.

— в мене шок. Звідки вони могли про це дізнатися?

— Я зараз наберу Селін і дізнаємося.

Згодом у будинку вже зібралися Лія, Єгор, Єва, Емма, Луїза, Алекс та Філ. Амрит десь поїхав. Усі чекали на Селін. Вона мала прийти з новинами, але чомусь від самої думки про це мені ставало неспокійно. Я раз у раз перевіряла годинник на телефоні, намагалася не показувати хвилювання, але пальці самі нервово перебирали край рукава.

— де вона? — не витримала я.

— приїде зараз, — спокійно відповів Єгор.

Ми з Кирилом навіть не могли вийти з будинку. Я підійшла до вікна й обережно визирнула крізь фіранку.

— їх тут стає ще більше… — пробурмотіла я.

Я відійшла від вікна й нервово видихнула. Хотілося просто вийти на вулицю, сісти в машину й поїхати куди небуть, аби тільки не сидіти тут, наче у пастці. Але ми були замкнені у власному будинку. І чим довше Селін не з’являлася, тим сильніше мене мучило відчуття, що не все так. Я подивилася на Кирила. Він мовчав, але з його обличчя було зрозуміло, що він теж чогось чекає. У двері подзвонили Кирило пішов відкрити, а я за ним побігла. Я мала надію, що це Селін, але це лише Марта з Мазхаром.

— блін, — з розчаруванням сказала я.

— нас вперше так зустрічають розчаровано. — сказав Мазхар з легкою посмішкою на губах, хоч в когось тут є сили жартувати і сміятися.

— а на кого ви чекали? — запитала Марта.

— Селін, вона мала прийти з новинами. Хорошими чи поганими. На перше я мало, що сподіваюсь. Хоча хто його там знає. 

— у мене є новини, — сказала Марта. — ідемо скажу все. — ми четверо пройшли у вітальню я сіла на крісло, а Кирило на спинку крісла. Марта з Мазхаром сіли на диван біля дівчат. — є нова новина хто злив це все. Ми трохи зробили своє розслідування і вияснили. Одна журналістка хотіла відбрехатись і сказала, що знайшла договір у смітнику. Таку брехню я в турецьких серіалах бачила.

— в нас електронний договір і доступ маємо я, Кирило і адвокат, який це робив. Оксана чи як її там.

— вона мені вішала лапшу, тоді мені довелося взятись до важкої артилерії. — знаю я цю «важку артилерію ».

— тільки не кажи про те, що я зараз подумала, — а подумала я про те, що вона приставила свого Римо Фальконе їй до голови і погрожувала.

— я не знаю, про що ти там собі подумала, але їй пригрозила, якщо вона мені ще раз збреше про те, що рилась у смітнику її журналістська діяльність буде у смітнику. — ого. Здивувала. — і сказала, що прийшла дівчина і сказала їй все про вас і злиття і те що у вас фіктивні стосунки. Я навіть про це не знала, соромно має бути вам, — вказала дівчина на нас з Кирилом пальцем.

— і хто? — запитав Єгор.

— я не знаю імені, але я мусила показати всі фото з інстаграму Ізабелли.

— покажи фото. — сказала я і Марта обернула телефон до мене з фото там були: я батько і Саша.

— Олександра. — тихо промовила я.

— як ми не зрозуміли одразу, — сказав Кирило.

— а це хто така? — запитала Марта.

— сестра моя. — Марта співчутливо кивнула.

— не тільки мені не везе з сестрою. — посміхнулася дівчина і я в цей момент відчула? як моєї спини торкнулася рука чиясь. І звісно, я її впізнаю з тисячі. Це була рука Кирила Ді Лаурентіса. Його дотик це те, що було мені так потрібно після всього цього. Я відчувала вологість у своїх очах, тому різко піднялася з крісла і побігла в санвузол. Я закрилась з середини включила воду в умивальнику, щоб не було чути, як я ридаю.

Мені було боляче й образливо, коли Кирило збрехав мені. Але, якщо бути чесною із собою, більша частина мене вже встигла йому пробачити. Я майже змирилася з тим, що сталося. Те, що зробила моя сестра, добило мене остаточно. Наче всі рани, які я так старанно намагалася закрити, раптом роздерли заново. Вони знову кровоточили, а разом із ними повернувся і весь біль, який я вже вважала пережитим. І тепер я знову відчувала образу. На Кирила. На сестру. На Кирила — за його брехню, яка досі боліла десь глибоко всередині. А на сестру — за те, що саме вона змусила мене знову все це відчути.

Я не розуміла одного: чому?

Чому вона так вчинила? Що змусило її зробити це зі мною? Я намагалася знайти хоча б якесь логічне пояснення, але скільки б не перебирала можливі варіанти в голові — жоден не мав сенсу. Можливо, саме це боліло найбільше. Те, що я не розуміла, чому людина, яка мала бути мені найближчою, зробила те, після чого я більше не знала, кому можу довіряти.

У двері постукали.

— Ізабелло, — почувся голос Кирила. Від його голосу мої ридання лише посилилися.

— якщо ти зараз не відкриєш ці довбані двері, я їх виб’ю. Я вже зрозуміла, що сперечатися з ним, то це дуже марна справа. Та й сил на це більше у мене не залишалося. Тому, я повільно підвелася й відчинила двері. Кирило побачив мене заплакану, розбиту, з опухлими від сліз очима і не сказав жодного слова. Він просто притягнув до себе. Я вчепилася в нього, ніби це були наші останні обійми. Не знаю, скільки ми так простояли. А потім ми опинилися на підлозі у ванній. Я плакала, захлинаючись сльозами, а Кирило гладив мене по волоссю й тихо шепотів: