Розділ 22

Ізабелла 

Вранці я прокинулась після всіх цих подій дещо збентеженою. Я не знаю, що саме зараз відчуваю. Страх чи спокій, що я нарешті вдома.
Дивно називати будівлю «домом», який був створений саме для нашого фіктивного шлюбу з Кирилом. 
За той час поки я перебувала у полоні, я багато, що зрозуміла. І одне з того, що я зізналась собі, що у мене є справді почуття до мого фальшивого чоловіка. І скільки, б я себе не переконувала у зворотному напрямку, то всеодно мої думки повертаються до цього чоловіка. 
Кирило Ді Лаурентіс все таки зміг мене закохати в себе. Зробив, те що я колись вважала неможливим. 
Колись я не вірила, що справді можливо відчути кохання до якоїсь людини, адже, завжди знала, що я вийду заміж не по коханні. Я знала, що одного дня мені мій батько скаже: " Ізабелло, ось твій наречений!".  І я погоджусь та прийму це. Та я навіть не думала, щоб закохатися. По-справжньому закохатися. 
Звісно, в дитинстві я вірила у всі ці казки про принца на білому коні. І мені хотілося теж, але усі ці казки впливали на нашу психіку. Тобто, ці казки і мультфільми говорили нам дівчаткам, що потрібно зустріти принца на білому коні і ми станемо щасливі. Немов, цей принц зможе вирішити усі наші проблеми.
— ооо, Ізабелош, прокинулась, — у кімнату увійшов Кирило з підносом в руках. А на підносі був сік, оливки чорні та яєчня. Хмм.. звідки цей чоловік знає, що я люблю оливки?
— оливки? —  вигнула я одну брову. 
— так, —  сказав Кирило ставлячи піднос мені на ковдру.
— обережно, пане Кириле, а то я ще у вас закохаюсь, —  я схопила піднос, щоб він не перевернувся та наші пальці з Кирилом доторкнулися і схоже Кирило не збирався швидко забирати свою руку.
— а я думав, що ти вже. 
— погано думаєш.
— я все, ще чекаю твого зізнання, дружино, —  сказав Кирило дивлячись з посмішкою мені в обличчя. Своєю хижою посмішкою, через яку я можливо і закохалась у нього. Це одна із причин.
— Ти довго чекатимеш, Кириле Ді Лаурентісе.
—  як добре, що у мене достатньо часу.
— це дуже добре, що у вас достатньо часу, але у мене не так його і багато. Тому, дозвольте я поснідаю свій шикарний сніданок, який для мене приготував мій чоловік.
—  добре, — Кирило відійшов від мене, але сів поруч на ліжку, — а які це справи у тебе, що у вас, Ізабелло, мало часу?
— робота. За ці пару днів, що мене викрали я ж не працювала. А ти собі уявляєш, який там завал і магазини треба перевірити. Роботи по горло.
— але ти нікуди не підеш, Іззі! –сказав Кирило немов я його буду слухати.
— а я і не питала у тебе дозволу. Робота не чекає. 
— Робота може зачекати ти керівник, Іззі. 
— ти добре зазначив я керівник, але якщо я буду тут сидіти та пролежуватися, то співробітники будуть думати, що працювати не потрібно. 
— твої співробітники добре знають, що робота перш за все для тебе і якщо тебе не буде одного дня, то не буде кризи. 
— буде! — тикнула я пальцем у груди Кирилу, — скажу ба більше буде світова криза, Кириле Ді Лаурентісе. І тим більше мене не було більше ніж один день. Тому думай, що хочеш, кажи що хочеш, але я поїду в Sarte і жодна сила не зможе мене зупинити. 
— гаразд, — Кирило підняв руки в знак капітуляції, — мовчу. Навіть, якби я щось тай казав тобі, то ти цього не зробиш. Хоча я б дуже сильно здивувався, якби це було навпаки.
— ось правильно думаєш, любий чоловічку. 
Ще кілька хвилин ми поспорили з Кирилом та й пішли збиратися. Цей чоловік не може відмовити мені. Я це вже добре зрозуміла. 
Але як добре, що ми переїхали в інший дім без його кузена. Амрит Ді Лаурентіс ще та скалка в дупі. 
— Кирило, — сказала я коли ми їхали в машині в Sarte. Мій чоловік двома руками міцно тримав кермо і був повністю зосереджений на дорозі і коли я покликала його він поглянув на мене.
— що ? — запитав Кирило і знову дивився на дорогу. 
— Амрит твій кузен він ж індієць? 
— так. Напів. А що таке? — відповів чоловік. Напів індієць, напів українець. Як напівфабрикат. Я розсміялася в думках, але усмішка на моєму обличчі все таки є. — що таке? Чому смієшся? Я смішне щось сказав?
— я в думках про дещо подумала.
— і що? Давай викладай, canim karum
— окей, але пообіцяй не сміятися, гаразд? 
— гаразд, мені вже цікаво, що ти там собі напридумала. 
— ти ж сказав, що твій кузен напів українець. 
— так, говорив, — кивнув головою Кирило. 
— і я собі у думках подумала, що Амрит,  як напівфабрикат. — коли я це промовила, то чоловік зберігав спокійний вираз обличчя і в один момент розреготався. — що таке?
— ти справді дуже смішна, люба дружинонько. 
— бачиш ми приїхали, — вказала я на будівлю Sarte. — я піду. 
— стривай. Я дещо зроблю. — я спантеличено глянула на нього, а Кирило в той час витягнув телефон і щось там клацав. 
— і? — Кирило підвів на мене свій погляд і обернув до мене свій телефон. Там я побачила фото та номер Амрита записаний як:«Кузен напівфабрикат».
Я коли це побачила закрила рот рукою, щоб не надто голосно сміятися. 
— ти надихнула мене переписати свого кузена, люба дружинонько. 
— я сьогодні до вас навідаюсь, — прочитала я повідомлення яке надійшло Кирилу від Амрита.
— що? — спантеличено дивився на мене чоловік. 
— Амрит написав. 
— вітаю, люба дружино, у нашому домі перші гості. 
— ох. А я тільки сьогодні думала, як добре, що ми живемо окремо від твого кузена, але ми від нього не позбудемося. 
— від мого кузена напівфабриката дуже легко позбутися. — нахилив голову до мене Кирило.
— о і як? — я зробила те саме і наші лоби майже торкалися.
— знайти йому дівчину.
— у нас немає часу гратися у свах. 
У вікно Кирила постукали, здається, що нас помітили. Кирило опустив вікно, то був Мазхар.
— що таке kankam? — сказав Кирило до Мазхара. Цікаво, що означає останнє слово? 
— ти знаєш турецьку? — здивовано запитав Мазо. Мій чоловік знає турецьку? А я знала з ким одружувалась. Я самовдоволено посміхнулась. Дякуючи богу, вони цього не помітили. 
— щось з цього є. Так, що ти хотів? 
— ну ми з моєю kankam чекали поки ви вийдете з машини. Проте, у неї терпіння не вистачає тому послала мене щоб я вас підігнав. 
— для чого Мазо? — запитав Кирило.
— є що сказати.