Розділ 18

Ізабелла

— Швидко вона, — пробурмотів Кирило, ледь помітно усміхаючись тримаючи мене за руку.

— Хто саме? — перепитала я дивлячись на Кирила, не зовсім розуміючи, про кого йдеться.
— Марта. Це ж її машина Defender стоїть, — він кивнув у бік машини кольору Хакі припаркованої біля будинку Дмитра та Лілії. 

Ми підійшли ближче до вхідних дверей, і Кирило декілька разів постукав. За мить двері відчинилися, і на порозі з’явився Дмитро. Його обличчя виражало не надто гостинний настрій. 

— Та це якийсь прохідний двір сьогодні, — буркнув він.
— О, нас ніхто, так тепло, ще не зустрічав, — іронічно зауважив Кирило.
— Хто ви такі й що забули в мене вдома посеред ночі? — різко кинув Дмитро, схрестивши руки на грудях.
— Я — Кирило Ді Лаурентіс, — спокійно відповів він, — а це... — він обійняв мене за талію, притискаючи до себе, а іншою рукою ледь помахав у мій бік. Я відчула, як до щік підступає тепло — мені стало цікаво, як саме він мене представить. Не Ізабелла мій партнер по бізнесу. 
— Ізабелла Ді Лаурентіс-Царенко, — промовив він нарешті, — моя дружина, головний дизайнер і акціонер Sarte.
— Я щось чув про Sarte, — озвався Дмитро вже спокійніше.
— Sarte? — вигукнула вагітна дівчина, яка саме з’явилася в дверях поруч із ним. Її очі засяяли, а голос став лагідним. — Любий, чому ти досі не впускаєш у дім цю милу пару?

Милу пару? Я ледь не пирснула від сміху. Ми з Кирилом навряд чи виглядали, як «мила пара». Радше як ті, що випадково потрапили в одне авто й досі не розібралися, як так сталося, що вони одружені вже як тижні зо три. 

— Проходьте, будь ласка! — усміхнулася вона й м’яко відсунула Дмитра. — Дмитре, не стій, як охоронець і впусти гостей.

Тепер я зрозуміла, чому він так здивувався, коли нас побачив: у будинку й справді було повно людей. Я одразу впізнала Марту, кількох футболістів і дівчат, з якими ми вже зустрічалися, коли я організовувала побачення на стадіоні.

— Ізабелла, Кирило! Що ви тут робите? — запитала Оксана, адвокат, яка колись вела наш договір про злиття Sarte та Di Laurentis Design’s.

— У нас є чудова пропозиція для Дмитра, — відповіла я, ледь посміхнувшись.
— Я вже все сказав вашій помічниці, пані Ізабелло, — промовив Дмитро, опершись на спинку крісла, де сиділа його дружина Ліля.
— Просто Ізабелла, — м’яко поправила я.
— А що за пропозиція? — поцікавилась Ліля, уважно глянувши на мене.
Я відчула, що якщо зможу переконати саме її — то й Дмитра не доведеться довго вмовляти.
— Я запропонувала Дмитрові взяти участь у показі нової колекції нашого бренду, — пояснила я. — І мені б дуже хотілося, щоб саме він відкрив цей показ. — Ліля замислилась, пильно вдивляючись у нас із Кирилом. Я вже майже змирилась із думкою, що ми дарма приїхали.
— Хмм... а це цікаво, — нарешті озвалася вона. — Дмитрусику, мені здається, ти чудово впорався б із цим.
— Навіть не думай, — буркнув Дмитро.
— Та це ж прекрасно! — підхопила Марта, за що я була їй щиро вдячна. — У тебе ж досвід є!
— Ні, і ще раз ні! — різко відрубав він.
— Чоловічку, будь ласка, — Ліля глянула на нього благальними очима.
— Ні, — повторив він, але вже не так упевнено.
— Дмитрусику, поглянь на мене, — лагідно попросила вона, нахиливши голову.
— Якщо я гляну на тебе, то точно погоджуся, — пробурмотів він, відвертаючись.
— Любий, подивися, — наполягла вона.
І він не витримав. Поглянув.
— Ааа, гаразд! — вигукнув Дмитро, театрально зітхнувши. — Відкрию я той ваш бісів показ!
У кімнаті відразу вибухнув сміх і радісні вигуки. А я, повернувшись до Кирила, прошепотіла тихо, щоб чув лише він:
— Дякую.
— За що? — запитав він, усміхаючись кутиками вуст.
— За те, що ми приїхали сюди. Якби не ти, я б залишилася без моделі для відкриття показу.
— То ти рада, що я є у твоєму житті? — його голос звучав глибоко, майже ніжно.
— Напевно, Кирюша, — відповіла я, зустрівши його дивний, майже пильний погляд. Потім швидко обернулася до Марти, яка мені весело підморгнула.
Може, не все в моєму житті відбувається так, як я хочу, але, здається, усе — на краще.

Наступного ранку я прокинулася, відчуваючи тепло рук Кирила навколо себе. *Що за...?* Як це сталося? Я ж чітко пам’ятаю, як ставила барикади з подушок, щоб тримати дистанцію!
Озирнулася — усі барикади лежали на підлозі.

— Гмм… марна справа, — пробурмотіла я й, обережно звільнившись із його обіймів, рушила до ванни.

Після душу я зайшла до гардеробної, де вже встигла розкласти свої речі. Погляд зупинився на білому платті на бретельках. До нього — світлий піджак і улюблені білі підбори. Одягнувшись, я покрутилася перед дзеркалом, задоволено кивнула й узялася за макіяж. Сьогодні вирішила зробити стрілки. І — о диво! — з першого разу вдалося ідеально.
Коли я повернулася до спальні, Кирило ще спав. Дивно — він завжди прокидався раніше за мене. Я спустилася на кухню й вирішила приготувати сніданок. Вперше за два тижні! На плиті шкварчали тости з сиром, поряд стояла тарілка з млинцями, политими шоколадом, оливки й чайник із духмяним чаєм.

— Доброго ранку! — пролунав позаду знайомий голос. — Ти готуєш сніданок? Я вражений.
— Доброго! — усміхнулася я. — Ти завжди прокидався раніше за мене, от я й вирішила, що сьогодні моя черга порадувати нас смачним сніданком.
— І не надто корисним, — скептично примружився він. — Там же стільки жиру.
— Зате можна нормально наїстися, — відповіла я, ставлячи перед ним тарілку.
Кирило посміхнувся.
— Один раз проспав — і одразу такий сюрприз, — пожартував він.

Після сніданку ми вирушили до Sarte. На нас чекало безліч справ і перша репетиція показу. 

У моїй голові була картина. Показ. Ніч. Зорі. Дзеркальний подіум. Білі стільці на яких сидять глядачі. Ми з Кирилом приїхали на місце проведення показу і мій галантний оловік не зраджував традиції відкрив мені двері і тримав мене за руку поки ми до усіх підійшли. За весь час поки ми знайомі я мооу на пальцях порахувати скільки я разів відкривала двері. Правда, я чітко пам'ятаю той момент, коли Кирило мені сказав: "Допоки я  з тобою, то ти сама не відкриєш двері!". Так і є.
За декілька днів показ усі метушилися ставився подіум, моделі приміряли одяг у примірочній.