Розділ 16

ІЗАБЕЛЛА 

Ми з Кирилом не зраджуємо наших  традицій і вже вдруге за цей день заходимо схопившись за руку одне одного. Тільки зараз це вже не наш офіс «Sarte», а офіс імені Серкана Болата. 
Я не розумію, як можна було назвати офіс на честь вигаданого персонажа з турецького серіалу.  Це вже занадто божевільно.
Цікаво, хто її придумав? 
— Кирило, — сказала я коли ми сиділи на диванчику і очікували коли нас впустять у середину. Виявляється сюди потрапити не так просто. Нам видадуть карту «гостя», щоб ми  з Кирилом могли нормально пересуватися по офісі.
— Слухаю, Ізабелло. 
— ти знаєш, у чию то геніальну голову прийшла ідея назвати архітектурне бюро імені Серкана Болата?
— знаю.
— і чию ж?
— твого двійника,  Ізабелло. 
— так і думала. 

Нарешті ми зайшли в кабінет Марти і те ще її чекали. Здається, з президентом легше на прийом записатися ніж її дочекатися. 
Серйозно.  
Я вже хотіла казати Кирилу, щоб ми вже йшли, але двері кабінету відчинилися і мадам нарешті зайшла.
— легше з президентом зустрітися ніж з тобою, — сказала я, коли Марта сідала у своє крісло. 
— і я тебе, дуже сильно рада бачити, Ізабелло. 
— знаєте,  я то завжди думав, що близнюки не схожі за темпераментом,  але ви, здається виключення.  — я глянула косо на Кирила і Марта теж, тоді ми одночасно промовили: 
— Кирило вийди! 
— і синхронізація теж є. 
— Кирило! — вигукнула я. 
— все, все, — сказав Кирило з піднятими руками та вийшов, — психовані двоє. Хоча з однією я одружений. — я його задушу уві сні. 
— і Ізабелло,  чому ти тут? — запитала Марта уважно дивлячись мені у вічі.
— мій чоловік вважає, що я повинна з тобою подружитися.  
— а ти?
— а що я?
— як ти вважаєш,  Ізабелло? Чи варто подружитися з такою людиною, як я?
— я не знаю, яка ти людина, але мати дружні стосунки з людиною мафіозником потрібно.
— тільки це?
— це єдине, що я про тебе знаю,  — Марта покрутила головою вказуючи на цей офіс. Так, Архітектурне бюро ім. Серкана Болата.  — і архітектор. 
— який проєктує ваш майбутній дім. — якого біса? Чого я про це не знаю. — упс... Схоже сюрприз зіпсувала трохи.
— я його точно уві сні задушу. 
Ще годину поговоривши з Мартою я вийшла з офісу і ані слова не промовила до Кирила.  
— Ізабелло, ти мовчазна, це або затишшя перед бурею або, — сказав Кирило коли ми вже їхали додому.
— або що Кирило?
— О, то ти вмієш навіть говорити. — я лише закотила очі та обернулась до вікна далі ігноруючи чоловіка. — ти серйозно будеш мовчати? Ізабелло,  я що сам до себе говорю? Добре, не говори, я вмію читати думки. — я відвернулась від вікна і покосилася на нього. — ти зараз мовчиш, а твої субтитри на обличчі все говорять за тебе,  Ізо.  Задам, ще раз питання і я хочу почути відповідь уголос. Про що ви говорили?
— про наш майбутній дім.
— чорт. 
— чорт? Це все, що ти мені скажеш? Коли ти збирався мені сказати, що нашим домом займається архітектурне бюро імені Серкана Болата? — він мовчить. Ролі змінилися. — я скажу тобі Кирило. Ти не збирався сказати.  Зупини машину я піду пішки. 
— божевільна чи що? Сиди, ще пару метрів і ми дома. 
— пройду пішки. Я сказала зупини машину. — на підвищеному тоні говорила я.
— Ізабелло, заспокійся, — він сказав мені заспокоїтися? Ну ні. Я на ходу почала відкривати двері. Він вирячив на мене очі. — закрий ті довбані двері. Вилетиш.
— я сказала зупини машину.
— все на задоволена, — він різко загальмував і пробурмотів, — і так приїхали. 
— я ненавиджу той день, коли вийшла заміж за тебе. 
— повір, Іззі, почуття взаємні. 
— я вже не дочекаюсь того дня, коли мій батько зрозуміє, що уся угода це помилка. 
— помилка? Я врятував вашу компанію від банкрутства. 
— на взамін чого? Мене! Якщо є жертва то тут тільки я! Тобі вигідно мати дружину, щоб похизуватися перед партнерами, що ти вже зрілий, а не , — я замовчала.
— як хто Ізабелло?
— сам знаєш,  відійди я пройду, — він загородив, ще більше мені прохід до будинку. — Кирило
— Ізабелло. Відповідь. 
— ти сам прекрасно знаєш відповідь Кирило Ді Лаурентісе. А тепер пропусти мене. 
— як хто Ізабелло, скажи це?
— господи, та чого ж ти вчепився до цього так. Відійди я спати хочу. 
— скажеш відійду. 
— гаразд, ти сам цього захотів. Як бабій, у якого кожної ночі нова дівчина. Уж така у тебе репутація, Кириле, і всі про це тільки і говорять. Але ж зараз ти одружився і ти справді думаєш, що плітки припиняться? Ні. Вони, ще більше розповсюджуються. Тому думай, що робиш, бо якщо тобі байдуже на себе, то не забувай, що все це і впливає на мене, якщо тобі, звісно, ж не байдуже. — він замовк, але відійшов. 
На наступний день я прокинулася знову одна. Як так можна прокидатися рано. Вже на годиннику шоста ранку, а він вже на ногах. Я спустилася вниз сходами на кухню. Кирило готував сніданок, але вже сам. 
— Доброго ранку. — привіталася я сідаючи на стілець.
— добрий ранок
— а де твій кузен Амрит?
— коли я йому сказав, що у нас із тобою плани, його миттю не стало. — у нас плани? А що у нас може бути окрім роботи?
— і наші плани це робота?
— ні. 
— а які? 
— спочатку ми снідаємо, а потім дізнаєшся. 
— ти занадто секретний, — закотила очі я.
— це тебе приваблює, Іззі? — підморгнув Кирило. 
— це мене бісить. Що у нас їсти? 
— дуже корисна їжа. 
— а ну то я не голодна, — і тут мій зрадник живіт забурчав. 
— та, та. Сьогодні ти не втечеш і будеш їсти. 
— я не буду їсти це. — вказала я на цю міні копію звичайної їжі. Хто ж так їсть. Я хочу нормально поїсти. 
— будеш, — підсунув до мене тарілку Кирило.  
— ні, — відсунула я тарілку, — і не смій до мене, ще раз її підсунути, бо у кінцевому результаті ця тарілка буде у тебе на голові, Кириле, — вказала я на тарілку.  І вгадайте, що зробив Кирило правильно підсунув. Я покосилася на нього і Кирило відійшов на безпечну відстань. 
— їж, Ізабелло, навіть, якщо тарілка буде у мене на голові, є ще порції. — самовдоволено посміхаючись промовив Кирило. 
— я ненавиджу тебе, — сказала я та стала їсти. Господи, воно, ще і не посолене. Чудово. 
Через годину ми сиділи у геліку Кирила і кудись їхали, а куди я поняття немаю. Він зараз вивезе мене в ліс вб'є і всі мої акції забере, як чоловік. 
— щось ти на диво мовчазна. Я вже починаю думати, що ти задумала моє вбивство,  люба дружинонько. 
— ні, це я думаю, що ти зараз вивезеш мене у ліс та вб'єш. 
— у ліс ми точно не поїдемо,  — він зараз серйозно? Ми їдемо і довкола одні ліси. Я покосилася на нього, — це не ліс, я тебе запевняю.  — ми виїхали з тих лісів і опинилися у Львові знову. Він що придурок.
— Кирило,  ти придурок? — ти спеціально кругом Львова мене катався, щоб приїхати назад у Львів? 
— треба було трохи затримати час. 
— навіщо? 
— зараз побачиш, — сказав Кирило та вийшов. Зараз я не намагалася вийти, бо знала, що він сам хоче відкрити двері. — ого, ти навіть не рипаєшся. Диво? Чи ти зараз щось вчудиш?
— я тебе ненавиджу, Кириле. 
— я вже чув це сьогодні. Спробуй, щось нове, — я нервово видихнула. 
— ти мене бісиш. — я вийшла і побачила дім. Що це за будинок? 
Це був елегантний білий будинок з чорними вікнами. Світлий фасад прикрашав елегантність архітектури. Ким би не був архітектор цього будинку він геній. 
— ходімо,  — простягнув руку Кирило. Я вклала свою долоню у його і попленталась за ним. Він дістав з кишені ключ та відчинив хвіртку. Огорожа була кованою. Зайшовши у середину тут була чорна плитка та чорні шафи при вході. Кирило завів мене у вітальню де стояв великий телевізор також було панорамне вікно і також дивани один білий, а поруч стояв чорний. Як інь та янь. Журнальний дерев'яний столик був з двох дощок чорної та білої. 
— тут так красиво, — сказала я.
— ти ще не бачила кухні. 
— так веди мене, Кириле. 
Вся фурнітура кухні була виконана в чорному кольорі тільки стільниці білі.  Острівець був чорним. Я помітила, що у всьому будинку немає жодних рослин. 
— тут є сад? 
— звісно,  Ізабелло.
— чий це будинок Кириле?
— а ти ще не здогадалась?
— він не може бути нашим. Ще ж не завершилися роботи. 
— Може, Ізабелло. Цей будинок наш. — о боже. Він кращий за той, який був будинком моєї мрії. Кирило Ді Лаурентіс незадумаючись здійснив одну із моїх найзаповітніших мрій. 
Я завжди мріяла, що буду жити з коханим чоловіком і будинку мрії. 
— ну що вам сподобався дім? — зайшла у будинок Марта з Марією.