Розділ 15

ІЗАБЕЛЛА 

Ми поцілувалися з Кирилом.

І я… втекла.

Просто зірвалася з місця, наче мене щось підкинуло зсередини, і помчала до ванної, ніби саме там на мене чекав порятунок. Серце калатало, як навіжене. Руки тремтіли, а думки розбігалися в різні боки. І, звісно ж, я забула піжаму. Класика. Браво, Ізош!

Я опустилася на кришку унітаза. Не для того, щоб справити природні потреби, а просто… посидіти. Почувалася загубленою дитиною посеред грози, яка не розуміє, куди їй бігти й що взагалі відбувається. Втупилася поглядом у підлогу, ніби саме там могла знайти відповіді на всі свої запитання. Хоча чого я чекала? Що зараз з'явиться Святий Дух, гордо пролетить крізь стіну й із божественною гідністю вручить мені забуту піжаму?

Смішно.

І водночас зовсім не смішно.

А Кирило… Він залишився там. По той бік дверей. Цікаво, що зараз робить? Напевно, теж сидить у тиші й намагається зрозуміти, що, чорт забирай, щойно сталося. А може, думає, що я остаточно втратила здоровий глузд? Хоча, якщо чесно, я й сама вже починала в цьому сумніватися. Раптом стукіт у двері вирвав мене з потоку думок. Я завмерла. Тільки цього ще не вистачало…

— Ізабелло, — промовив Кирило. — ти, ще довго будеш там сидіти? 

— скільки захочу. Тобі, то що?

— я спати хочу, взагалі. — він, що як мала дитина? Сам не може заснути. — а в мене сон делікатний, 

— Моя ти нєжинка, — пробурмотіла я.  

— від кожного руху просинаюся, Ізабелло.

— Кирило,  принеси мені мою піжаму! — і я почула його сміх. Переривчастий сміх. Він заходився від сміху. 

— а я то думаю, чого це ти так довго там сидиш. А ти там без піжами. 

— Кирило!! — мало не кричала я. Я почула, як двері кімнати відкрилися. 

— чого тобі, Амрите? — запитав Кирило. 

— та почув крик. Вирішив перевірити, чи ви ще не повбивали одне одного. Може потрібно надати першу медичну допомогу. Знаєш, всяке буває.

— зараз я тебе вб'ю, Амрите, якщо ти не закриєш двері з своєї сторони. 

— йой, щось ви злі. —  здається, Ампит пішов, бо через деякий час я почула стукіт у двері. 

— Ізабелло, — я відкрила двері взяла з рук Кирила свою піжаму затримала на його обличчі погляд. Він зараз дивився на мене, немов може прочитати мене та мої думки. 

— дякую,  — промовила я та закрила двері. Обернувшись спиною до дверей я одразу притулилась до них та закрила очі. 

Цей шлюб… Він буде набагато складнішим, ніж я колись могла собі уявити. Це не просто нова сторінка мого життя. Це справжня боротьба. Боротьба із самою собою.

Бо є дещо, про що я вперто мовчу…

Потяг до Кирила Ді Лаурентіса палає в мені, наче вогонь, який я намагаюся приховати під товстим шаром льоду. Та, здається, цей лід зовсім не збирається виконувати свою роботу. Вогонь постійно проривається назовні. Після нашого поцілунку світ ніби зрушив з місця. Усе стало іншим. Його дотик залишив свій відбиток десь глибоко під ребрами, а погляд… Ота клята мить, коли наші очі зустрілися, досі стояла переді мною.

Я втекла, наче божевільна. Заховалася у ванній, сіла на холодну кришку унітаза й просто витріщалася на стіну, ніби там мало з'явитися якесь пояснення всьому, що відбувалося зі мною.

Навіть піжаму забула взяти. Клас. Просто блискуче, Ізош!

А всередині мене тим часом вирувала справжня буря. Кирило засів у моїй голові. У кожній думці, кожному подиху, кожній дрібниці. І найгірше те, що я ніяк не могла викинути його звідти.

Як мені тепер дивитися в очі власному чоловікові, якщо саме він змусив моє серце битися інакше? Що мені робити з цією правдою? Як змусити себе забути цей поцілунок або хоча б перестати палати від самої згадки про нього?

Так, Ізош, спокійно. Вдих і видих. Я зможу йому протистояти. Принаймні дуже хотілося в це вірити.

Наступного ранку я була шокована.

І ні, я не прокинулася в обіймах Кирила, адже його поруч не було. Хоча ввечері я навіть спорудила посеред ліжка цілу систему барикад. Щоправда, до ранку вони були зруйновані. Але зараз мене хвилювало зовсім інше питання.

Де ж Кирило?

Коли я нарешті вийшла з ванної, уже зібрана, хоча й досі не до кінця спокійна, мене огорнув теплий, насичений аромат їжі. Він долинав знизу, з кухні, і був настільки домашнім та затишним, що мій внутрішній хаос хоча б на мить трохи вщух. Я переодягнулася в щось зручніше — свій улюблений спортивний костюм. М'який, теплий, майже як броня проти навколишньої реальності.

А тоді повільно, майже обережно, спустилася сходами.

Кухня була наповнена світлом і рухом. За барною стійкою вже сидів Амрит. Розслаблений, із ледь помітною усмішкою, він, здавалося, просто насолоджувався ранковою атмосферою.

А от Кирило…

Він стояв біля плити, зосереджено щось змішуючи на пательні. Його рухи були точними та впевненими. І, відверто кажучи, надто привабливими для чоловіка, який ще вчора буквально вибив мене з емоційної рівноваги.

Я завмерла на мить у дверях, спостерігаючи за цією картиною.

Кирило. Такий домашній. Такий небезпечно спокійний.

Ніби ми з ним учора не цілувалися. Ніби всередині мене досі не лунає тривожний дзвін. І, здається, найгірше в цій ситуації те, що він поводився так, наче нічого особливого не сталося. А я, між іншим, досі намагалася зібрати себе докупи.

— ось і наша спляча красуня прокинулася, — промовив Амрит, як тільки мене побачив. Я лише закотила очі. Він мене дуже сильно дратує.

— доброго ранку,  — сказала я та сіла на барний стілець біля Амрита. 

— як спалося на новому місці? — поцікавився Амрит. Я глянула на Кирила, то він почав усміхатися. 

— добре, Амрите, — сказала я дивлячись на Кирила. — що ми сьогодні снідаємо, шеф Кириле? 

— дуже корисну їжу.

— все я на роботу. Там поснідаю, — сказала я і намагалась встати, але Амрит схопив мене за руку та я опинилася на барному стільці. 

— дякую,  Амрите. — подякував Кирило своєму кузену. Нормально.