Розділ 15

ІЗАБЕЛЛА 

Ми поцілувались із Кирилом.
І я... втекла. Просто зірвалася, наче мене щось підкинуло зсередини, і помчала у ванну, мовби там був порятунок. Серце билося, як скажене. Руки трусились. І, звісно ж, я забула піжаму. Класика. Браво, Ізош. Я сіла на унітаз — не для справ, а просто... сидіти. Як загублена дитина посеред грози.
Дивилась у підлогу, ніби там була відповідь. Що я чекала? Що ось-ось з’явиться Святий дух, який гордо пролетить крізь стіну і з божественною гідністю вручить мені мою піжаму?
Смішно. І сумно водночас.
А він... там. По той бік дверей. Напевно, теж сидить у тиші й думає: «Що, чорт забирай, це було?» 
Стукіт у двері з тієї сторони вивели мене з моїх думок. 
— Ізабелло, — промовив Кирило. — ти, ще довго будеш там сидіти? 
— скільки захочу. Тобі, то що?
— я спати хочу, взагалі. — він, що як мала дитина? Сам не може заснути. — а в мене сон делікатний, — Моя ти нєжинка, — від кожного руху просинаюся. 
— Кирило,  принеси мені мою піжаму! — і я почула його сміх. Переривчастий сміх.  Він заходився від сміху. 
— а я то думаю, чого це ти так довго там сидиш. А ти без піжами. 
— Кирило!! — мало не кричала я. Я почула, як двері кімнати відкрилися. 
— чого тобі, Амрите? — запитав Кирило. 
— та почув крик. Вирішив перевірити, чи ви ще не повбивали одне одного. 
— зараз я тебе вб'ю, Амрите, якщо ти не закриєш двері з своєї сторони. 
— йой, щось ви злі. – здається, Ампит пішов, бо через деякий час я почула стукіт у двері. 
— Ізабелло, — я відкрила двері взяла з рук Кирила свою піжаму затримала на його обличчі погляд. Він зараз дивився на мене, немов може прочитати мене та мої думки. 
— дякую,  — промовила я та закрила двері. Обернувшись спиною до дверей я одразу притулилась до них та закрила очі. 
Ось емоційніший варіант твого тексту:
Цей шлюб… він буде важчим, ніж я собі колись уявляла. Це не просто нова глава — це боротьба. Боротьба з собою. Бо є дещо, про що я мовчу… Потяг до Кирила Ді Лаурентіса палає в мені, як вогонь, який я намагаюся сховати під шаром льоду — але він постійно проривається назовні. Після нашого поцілунку світ зрушив з місця. Все стало іншим. Його дотик залишив відбиток десь під ребрами, а погляд — оту кляту мить, коли наші очі зустрілися — пробив мене наскрізь. Я втекла, як безумна. Заховалася у ванній, сіла на холодний унітаз і просто сиділа, втупившись у стіну, ніби там було якесь пояснення. Навіть піжаму забула взяти. Клас. Просто блискуче. Ізош. А всередині мене — буря. Він засів у моїй голові, у кожній думці, кожному подиху. Як я маю дивитись в очі своєму чоловікові, коли інший змусив моє серце битись інакше?
Що мені робити з цією правдою? Як змусити себе забути — або хоча б не палати при кожній згадці про нього?
Так, Ізош, спокійно вдих та видих. Я зможу протистояти йому. 
На ранок я була в шоці. І ні я не прокинулася в обіймах Кирила, бо його не було. Я ввечері навіть барикади розставила посередині ліжка, що правда вони були зруйновані. Але головне питання залишається «Де ж Кирило?»
Коли я нарешті вийшла з ванної — зібрана, хоч і не до кінця спокійна — мене огорнув теплий, насичений аромат їжі. Він лився знизу, з кухні, і був такий домашній, майже затишний… що це навіть трохи розсипало мій внутрішній хаос. 

Я переодяглася у щось зручніше — мій улюблений спортивний костюм, м’який, теплий, як броня проти реальності. А тоді повільно, майже обережно, спустилася сходами. 

Кухня була наповнена світлом і рухом. За барною стійкою вже сидів Амрит, розслаблений, злегка усміхнений, ніби просто насолоджувався атмосферою. А от Кирило… він стояв біля плити, зосереджений, майстерно змішуючи щось на пательні. Його рухи були точними, впевненими — надто привабливими, як для когось, хто щойно буквально вибив мене з емоційної рівноваги. Я застигла на мить у дверях, спостерігаючи за цією картиною: Кирило — такий домашній, такий небезпечно спокійний — ніби ми з ним не цілувались, ніби всередині мене не лунає тривожний дзвін.
— ось і наша спляча красуня прокинулася, — промовив Амрит, як тільки мене побачив. Я лише закотила очі. 
— доброго ранку,  — сказала я та сіла на барний стілець біля Амрита. 
— як спалося на новому місці? — поцікавився Амрит. Я глянула на Кирила, то він почав усміхатися. 
— добре, Амрите, — сказала я дивлячись на Кирила. — що ми сьогодні снідаємо, шеф Кириле? 
— дуже корисну їжу.
— все я на роботу. Там поснідаю, — сказала я і намагалась встати, але Амрит схопив мене за руку та я опинилася на барному стільці. 
— дякую,  Амрите. — подякував Кирило своєму кузену. Нормально. 
— я не буду їсти ваші салатіки. Я жінка і я хочу м'яса. — Амрит перелякано дивився, то на мене, то на Кирила. Не розуміючи, що тут коїться. 
— але ти будеш. — сказав Кирило. 
— ти не можеш мене примушувати робити, те чого я бляха не хочу. Те, що ти мій чоловік не дає тобі права, щось змінювати. Якщо я хочу м'яса, я буду його їсти чорт забирай. 
— Ізабелло, — сказав Кирило спершись на барну стійку за якою я сиділа. 
— що Кирило? 
— хороша дівчинка. — Моє обличчя перекосило від цих слів. — Амрит втік звідси, — аа. Ой, а я навіть не помітила цього. 
— супер. Нам потрібно на роботу. 
— спочатку сніданок. 
— я не буду їсти твої салатіки, як я вже тобі сказала я жінка і  я хочу м'яса.  — Кирило промовчав та розвернувся. Я не розумію, що коїться. Він, що бляха образився. Але тут миттю перед мною з'явилася тарілка зі стейком. О, це я розумію нормальна їжа. — так, б одразу, Кириле Ді Лаурентісе.  
Заходити з Кирилом за руку в офіс було важко, а особливо, коли на нас дивилися наші підлеглі. 
Ми зайшли в кабінет і одразу наші руки роз'єдналися. Це все показуха, але...
Так. Стоп! Ізабелло, жодних, але... 
Я красиво вмостилася у своє крісло з чого Кирило засміявся. Що смішного я не розумію. Та в цей момент увійшла Селін. Піар-менеджер. 
— Ізабелло, звіт по рекламі готовий, як і ти просила. — Селін стала навпроти мого столу. 
— гаразд,  я піду. Гарного вам дня. — сказав Кирило і направився до дверей. 
— не бажаю тобі того ж. — пробурмотіла я.
— ти дуже мила, дружинонько. — сказав Кирило та вийшов. 
— мудак. — пробурмотіла собі я під ніс. 
— ти щось сказала? — перепитала Селін. Я вже забула, що вона тут. 
— клади звіт на стіл. І ще.
— що? — запитала Селін, коли поклала на стіл звіт. 
— я хочу, щоб ти дізналась, хто стояв за тим, щоб скупити усі акції. 
— ти не віриш, що це прості кредитори? 
— ні. Комусь вигідно було, щоб великі компанії об'єдналися в одну і я хочу, щоб ти дізналась. 
— я спробую, але нічого не обіцяю. На це можуть піти місяці.
— особливо перевір Мазхара Чічека. — і Марту теж потрібно, але я не сумніваюсь, що там буде все чисто. 
— це хто? — витріщилась на мене Селін. 
— мафія. 
— о боже. Гаразд постараюсь, щось знайти,  — я кивнула та Селін вийшла. 
Я підписала всі документи, які принесла Аліна. Їх було чимало — цифри, умови, нові лінії бюджету — але руки не тремтіли. Я була зосереджена, зібрана. Рішуча. Бо попереду — щось більше, ніж просто колекція. Я почала творити нову чоловічу лінію. І цього разу — вона буде особливою. Це буде поєднання нас з Кирилом. Двоє, що зазвичай творять окремо, нарешті зійдуться в одній ідеї. Він — жіноча елегантність, я — чоловічий конструктив. Ми ще ніколи не створювали концепцію разом. Можливо, це ризик. А можливо… це вибух. У хорошому сенсі.
Сидіти з олівцем у руках, виводити силуети, що завтра можуть з’явитися на подіумі, — у цьому моя пристрасть. У цьому я — справжня. Кожна лінія, кожна тінь тканини на папері — це трохи мого серця. Робота поглинула мене повністю, і я навіть не помітила, як навколо стало дивно тихо.
Раптом з коридору долинула музика. Не просто музика — це була «Espresso macchiato». Весела, трохи фліртова, така, що змушує пальці постукувати по столу в такт. Що там, біса, відбувається?
Я відклала олівець і вийшла в коридор.
А там… Корай — відповідальний за концепцію Sarte — крутився в танці з розмахом. А більша половина дизайнерів, замість сидіти над своїми мудбордами, танцювали прямо посеред офісу! Хтось у черевиках, хтось босоніж, хтось із кавою в руках.
— що відбувається? — запитала я. Аліса, що стояла біля мене відповідає
— Пан Корай придумав нову концепцію. І схоже вибухову. 
— нехай Корай зараз же принесе мені її та покаже. — сказала я і розвернулася у свій кабінет.  І його двері одразу голосно відчинилися. Вгадайте хто. Правильно Марта. 
— якого біса,  Ізабелло?
— для початку потрібно постукати у двері! — сказала я спокійно на відміну від свого двійника. 
— якого чорта ти говориш своєму Піар-менеджеру перевіряти мене чи не я скупила усі акції цього «Sarte».
— мені потрібно знати, хто до цього причетний! 
— я можу знайти інформацію за клацанням двох пальців,  але, Ізабелло,  я не допомагатиму тобі у цьому.  Ти занадто високо літаєш по відношенню до мене.  Я врятувала твоє життя. За тобою далі водяться кілери. Але ще ніхто тебе не турбував, чи не так? Це не ми з Мазо. 
— у мене не було причин тобі довіряти. 
— так, як і у мене. — Кирило увійшов та нервово поглядав, то на мене, то на Марту.
— що з вами таке? — промовив Кирило. 
— заспокій свою дружину, — пробурмотіла Марта та вийшла з мого кабінету та агресивно гримнула дверима. 
— Ізабелло?
— все добре, Кириле. 
— звісно,  ходімо, — Кирило взяв мене за руку і хотів кудись вести, але я не зрушила з місця. 
— куди? 
— на свіже повітря,  Ізабелло.  
Ми піднялися на дах нашого офісу — мого улюбленого місця, схованки серед хмар. Як тільки я почала працювати тут, одне з перших моїх рішень було створити простір, де можна просто дихати. Дах став моїм маленьким притулком. Я облаштувала його з душею: дерев’яні лавочки з м’якими подушками, низенькі столики, кілька розкиданих кольорових пуфів, де так зручно розвалитися після важкого дня. Уздовж перил — рослини в горщиках, трохи диких, трохи недбалих, але живих. А вечорами тут запалюються гірлянди — тепле світло, що ніби шепоче: «Заспокойся, ти вдома». Кожна деталь тут — частинка мене. Це місце не просто для кави чи перекуру, а для відновлення. Для чесних розмов, тихого сміху, тиші. І зараз, стоячи тут, відчуваючи легкий вітер у волоссі, я згадала, чому взагалі люблю цю справу, цих людей, ці моменти.
— сідай, — Кирило підсунув пуфік і я сіла дивлячись на нього, коли він сілав на пуфік, що стояв поруч, — і чого ти так не полюбила Марту?
— я цього не казала. 
— Ізабелло. Ти тікаєш від відповіді. 
— в мене є двійник. Людина один в один, як і я. Я дивлюся на неї і бачу себе, як у дзеркалі. Я не знаю, як таке можливо. Це просто маячня якась. 
— Ізабелло, це не маячня,  — торкнувся моєї руки Кирило. — це життя.  Так, зараз тобі складно повірити, що у тебе є двійник,  але чому б не спробувати налагодити дружні стосунки?
— не знаю.  
— Ізабелла, яку я знаю завжди була відкритою до спілкування та дружелюбною, що змінилося? 
— нічого,  — а він мав рацію. У школі, в університеті я завжди була дружелюбною. Зі всіма була привітною. А тут немов, я зовсім інша людина.  — мені потрібно поговорити з Мартою. 
— їдемо в офіс Серкана Болата.  — промовив Кирило встаючи з пуфіка. Він підвівся та протягнув мені руку. На руці я помітила новий годинник Кирила. Я схопила Кирила за руку та той годинник почав пищати, але не відпустила руку Кирила та підвелась. 
– Кирило, виключи цю штуку.
— він зламаний напевно.  Я попросив помічника налаштувати цей розумний годинник, але він цього не зробив. 
— розумний годинник?
— так, — дивлячись на мене відповів Кирило. — він вимірює кров'яний тиск, пульс, скільки я за день зробив кроків
— о, боже, не говори більше, бо я не витримаю. — ця ж штука запікала може це в Кирила тиск піднявся? — він ж спрацював може це у тебе тиск піднявся?
— у мене тиск у нормі, люба Ізабелло,  я провіряюсь кожного тижня. 
— і до того ти ще купив цей чудо годинник?
— так
— О, боже. З ким я взагалі одружилася, га? — Кирило засміявся і ми пішли на вихід з даху.