Частина 13

ІЗАБЕЛЛА 

І що ви думаєте? 
Я була впевна на усі сто відсотків, що зможу відстояти і нікуди не переїду ну хоча б до весілля.
Але ні. 
Кирило Ді Лаурентіс, коли зрозумів, що я не збираюся пакувати свої речі. Пішов сам все пакувати. Я звісно, намагалась зупинити його. Але, що я можу проти нього?
Нічого. 
Якою я б упертою не була його переконати вкрай важко. І коли я  намагалась забрати з рук Кирила свої валізи, то у мене не виходило. 
І де я зараз? 
У машині Кирила і він везе мене у свій будинок. Я навіть не знаю, що мене там чекає. Мій синій Porsche taycan привезе Єгор. Він єдиний кому я довірю свою машину. 
Зі усіх моїх друзів він вміє водити. Звісно, мої подруги мають права, але Єва не сідає за кермо після аварії, яку пережила. Емма занадто божевільна за кермом. Мені страшно з нею їздити. А Лія вона досить чудово їздить, але коли б я її не просила, то вона відмовляється. Я не знаю у чому її причина. Тому Єгор. 
— не дуйся, Ізабелло, ти б всеодно переїхала до мене. 
— я б переїхала у свій дім, бляха. Наш дім, Кириле, а не до тебе у твою берлогу.
— берлогу? 
— холостяцьку забула додати.
— ти ж у курсі, що ми з тобою вже, як місяць заручені?
— фіктивно. Та й я не знаю, кого ти туди водиш. — Кирило посміхнувся одним кутиком губ. Йому бляха смішно. Йому бляха смішно. Нестерпний. Там ж скоріше за все багато жінок було і я...
І я не дуже горю бажанням там бути. — чого ти смієшся, Кириле? Хіба я щось смішне сказала?
— ти перша жінка, яка там буде, люба Ізабелло, окрім моєї сестри звісно. 
— Кириле, ці казочки будеш розповідати комусь іншому я знаю, яка у тебе репутація. 
— і яка ж? — я витягнула телефон та ввела у пошук ім'я Кирила та стала читати чоловікові статтю. 
— Кирило Ді Лаурентіс чоловік, який не шукає довготривалих стосунків. Кожен вечір він проводить з новою жінкою. 
— поясню тобі, Ізабелло, ця нова жінка як ти прочитала це моделі з агентств, яких я брав собі за супутниць. І я точно з ними не проводив ніч.
— Кириле, ти точно не тримав целібат. Чи тримав? 
— ні, звісно. Я зустрічався, але я ніколи не водив у свій пентхаус. Занадто особисто. 
— а мене змушувати з тобою жити не занадто особисто?
— ти станеш моєю дружиною. А це  означає, що ти частина мого особистого життя та я не збираюся від тебе, щось приховувати. 

П'ять днів потому. 

Ці божевільні п'ять днів минули і настав, той день заради чого ми з Кирилом все затіяли. Наше весілля. Фіктивне весілля. 
Я наречена. О боже. 
Я сиджу у кімнаті для нареченої вже у весільній сукні. 
Спідниця мого плаття була з атласу. Та був розріз до самих стегон з однієї сторони. Корсет був вироблений з атласу на якому були перлини. Також образ довершили рукавички з фатину з білими перлинами. На моїй шиї була прекрасне кольє з дорогоцінних каменів у формі тюльпана. Взула я підбори від Versace білі. Моє волосся накрутили на голівудські локони. Та прикріпили корону на котрій трималась моя довга фата. 
Згодом я йшла по-під руку з батьком до вівтаря. До Кирила Ді Лаурентіса
Я тільки глянула на нього. Я перша моя думкаи це те який він красивий. Його чорний костюм трійка йому дуже личить. Та бутоньєрка прикрашає його мужність. Ця біла троянда. Така ж як і на моєму букеті всі квіти. Білі троянди. Я обожнюю ці квіти.  Батько віддав мою руку Кирилу та пішов сів на своє місце. 
— ти прекрасна, Ізабелло. 
— ти теж красунчик. — Кирило засміявся з мого компліменту. Але це обговорювати не було часу. Нас почали одружувати. Боже, у мене ноги та руки трясуться. Кирило тримав мою одну руку, але це не дуже то і заспокоювало. 
— Кириле Ді Лаурентісе, чи згоден ти взяти за дружину Ізабеллу Царенко? Любити її в горі та радості?
— так, — сказав Кирило дивлячись мені у очі.
— Ізабелло Царенко, чи згодна ти взяти за чоловіка Кирила Ді Лаурентіса? Любити її в горі та радості?
— так, — промовила я дивлячись з усією ніжністю, яка є у моєму серці на Кирила. 
— тепер можете оголосити свої обітниці, які ви підготували. — о боже. Я ж нічого не підготувала і Кирило теж. Я розгубилася не знала, що говорити. А Кирило навпаки був спокійним, як удав. Мені б його спокій. Він може прийняв, якесь заспокійливе. Бо мене таліпає від нервів, а його ні. В Кирила навіть око не сіпається. 
— Ізабелла, Моє сонечко. Тепер дружино. Обіцяю бути тобі вірним. Кохати до поки смерть не розлучить нас. Сонце, мого світу. Ти показала мені, як можна бути щасливим. І саме щастя я знайшов у тобі. Я обожнюю твій дзвінкий сміх, твою душу. Я не знаю чим заслужив таке прекрасне створіння, як ти, але я намагатимусь робити тебе щасливою, хай там, щоб не сталося. — я б розплакадась, якби не знала, що усі ці слова фальш, але все таки одну сльозинку пустила. Але швидко її змахнула. 
— Кирило Ді Лаурентіс. Кирюша.  Любий. Ти переміг. Я беру твоє Прізвище. — і весь зал засміявся. — Моє серце, душа все належить тобі. Я обіцяю кохати тебе, незважаючи ні на що. Цінувати та поважати. Ти показав мені істинну правду про любов, якою вона може бути. — сказала я не відводячи погляду від Кирила. 
— після таких обітниць я даною мені владою оголошую вас чоловіком та дружиною. Наречений можете поцілувати наречену. 
Ось. Наш перший поцілунок. 
Вітер розвіював моє волосся. Я дивилася, то очі Кирила, то на його губи. Хлопець був впевнішим за мене. Він охопив обома руками моє обличчя та притягнув до себе. Спочатку легко та бережно торкався моїх губ своїми. Обережно. Та коли я відповіла на поцілунок. То цей поцілунок перетворився з ніжного на палкий та пристрасний. Немов це цілуються палко закохані наречені. Але ми ними не були. Ми були лише фіктивною парою, яка добре вміє грати на публіку. Більше нічого між нами не було. Відсторонившись наші чола доторкнулися один одного. Насолодитися хвилиною спокою та тривало це не так і довго. Наші батьки влаштували нам сюрприз. Застали нас зненацька. Якщо так можна сказати. 
— на цій прекрасній ноті ми з Олексієм дещо приготували для наших наречених, — почав батько Кирила Теодор Кирилович. Мені вже страшно. Я спантеличено глянула на нього, а він похитав головою. Я зрозуміла, що Кирило теж немає поняття, про що зараз йде мова.
— Оскільки, наші діти хотіли повінчатися в інший день, — продовжив мій тато. О, ні. Вони ж цього не робити. — ми вирішили, що повінчати їх сьогодні буде краще, адже, усі ми тут. І складно буде нас усіх зібрати. Так, особливо кузена  Кирила, який постійно у від'їздах та Філіпа, який скоро стане королем. 
— про якого кузена вони говорять? — прошепотіла я Кирилу. 
— Амрита. — що за Амрит? Кирило бачив мою спантеличеність і продовжив, — я вас сьогодні познайомлю, не хвилюйся  
— нас повінчають. 
— так ми вже чоловік та дружина.
— Кирило, це не справжній шлюб! — прошепотіла йому я.
— то скажи усім, що це не справжній і не буде жодного вінчання. 
— вже біжу, Кирюша. 
Ми розсадилися по машинах та поїхали до церкви. Чесно, батьки обрали хорошу церкву. Золоті куполи, які відблискували на сонці та білий фасад, а вікна, які обрамлені жовтим металом. При вході у саму церкву була біла доріжка, яка була прикрашена білими трояндами. Це настільки красиво, що я не знаю, як це передати словами. Ми заходили в церкву, а доріжка з квітами продовжувалась до самого вівтаря.  
У мене переходила подих від краси усередині. На стелі були розписані усі апостоли, Ісус Христос, Марія, Йосип.  Боже, як це все красиво. Я могла закохатися у цю церкву. Можу сказати одне наші батьки постаралися на славу. Після вінчання, я зробила те, що робить кожна наречена. У корзинці були цукерки. І я їх кидала дітям. Пам'ятаю, коли я була маленька, то хотіла схопити усі цукерки, які кидає наречена. А тепер я на місці нареченої. 
Маленька дівчинка заплакала, бо у неї не було цукерки. 
Я знала, що у Кирила є його шоколадні батончики він їсть їх тоннами, тому я в нього забрали три баточника. Він правда обурився, але мені байдуже.
Я підійшла до неї та присіла, мені в цей момент було, байдуже, на сукню.
— знаєш, що у мене є? — дівчинка прибрала свої крихітні ручки від сукні. 
— що?  
— батончики. Ти ж любиш таке? — я показала дівчинці три батончика, які я забрала у Кирила.
— так, — промовила дівчинка витираючи сльози. 
— тоді, ось тримай. — я дала дівчинці батончики Кирила. 
— дякую, — промовила дівчинка та обійняла мене від чого я була у шоці, але я обійняла її у відповідь. Після наших обіймів Кирило подав мені руку, щоб я піднялася. Я піднялася, але наші руки, досі були переплетені. 
Ми приїхали у ресторан. І мав бути вихід. Свідки перші повинні вийти, а ми за ними. 
Першими вийшли Емма та Макар під пісню Billie Eilish bad gay. 
Після них мали вийти Єва та Михайло, але натомість з'являється машина відкриваються двері та розпочинає грати пісня Bobby Brown My Prerogative і з машини виходять Єва та Макар, ще й при цьому встигають, щось танцювати. 
Ну коли всі свідки вийшли настала наша черга. Розпочинає грати пісня PSM Bones. 
— готова? — запитав Кирило.
— як ніколи, — Та ми з Кирилом взялися за руки та пішли. Довкола нас лунали овації та оплески. І ми один раз пратанцювали. Кирило мене покружляв і встали біля наших свідків та стояли і чекали допоки усі нас привітають з одруженням. Як я ненавиджу це. 
І коли нас усі привітали ми пішли їсти. 
— нарешті їжа. Надіюсь, вона буде смачною. — сказала я, як тільки ми сіли за стіл. Аж Кирило засміявся. — що таке, Кирюша? Тобі смішно, бо твоя дружина їсти хоче? — як же незвично говорити та вважати себе його дружиною. Це для мене, щось нове. 
— їж, їж, дружино. Бо нам, ще з тобою співати. — ой, точно я вже про це забула.
— точно, а я вже забула. 
Їли та пили ми недовго. Бо ведучий оголосив, що ми з Кирилом приготували пісню. 
— я запрошую наших красивих наречених для виконання пісні любов сильніша. Зустрічайте їх оплесками.
— би у цього ведучого язик відсох, навіть не дав доїсти. — пробурмотіла я. Ми з Кирилом пішли тримаючись за руки. Нам видали мікрофони. І ми почали свою пісню. Ми стали спиною до одне одного і Кирило почав співати. 

Що ти відчуваєш,
Коли навколо квітів поле, 
Що зійшло у крові 
Що би ти відчула, 
Якщо би море потопило Твого кращого друга?.. 

Як нам далі жити,
Коли наші старі малюнки 
В завалах догоріли?.. 
Як знайти дорогу 
І повернути всіх додому?.. — тепер підключилась я. 
Коли настав приспів ми обернулись до одне одного обличчям взялись за руки та почали співати приспів. 

Тож лий дощем із каменів і куль, Забирай мої крила, 
Автоматами мене не вб'ють, 
Бо любов сильніша! 
Лий дощем із каменів і куль, 
Забирай мої крила, 
Автомати знають, любов сильніша! 

Хто ці люди за стіною? 
Чому радіють, що вони 
Завдали стільки болю? — співала я дивлячись на Кирила. 
Здавалось світ змінився, 
Та твої сльози розказали, 
Що я помилився... — співав Кирило 
І синєє небо - тепер чорний дим, Панельні руїни це наш спільний дім, Переламані долі заплелись у вінок,
І більше не зламаються, ніколи знов! — заспівали ми разом. Потім йшов приспів. 

Лий дощем із каменів і куль, 
Забирай мої крила, 
Автомати знають, 
Автомати знають, 
Автомати знають, любов сильніша!
Що ти відчуваєш?..