Розділ 10

КИРИЛО 

Коли ми зайшли у будинок Ізабелли, то на нас вже чекала наша викладачка по вокалу.  Лідія Дмитрівна. І я одне не міг зрозуміти. Як Ізабелла встигла її покликати, якщо ми були весь цей час у лікарні. 
Ця дівчина мене дивує. Кожного разу. Вона так, як і я любить все контролювати, але не настільки сильно, як я. Я тримаю на контролі кожну дрібничку. А Ізабелла ні. Впринципі це Ізабелла. Від неї можна, що завгодно очікувати. Я не знаю, чи вона викине у рандомний момент. Як той викид з ліжком. Я досі це згадую. 

Ми обрали пісню «Любов сильніша» ENLEO та Маші Кондратенко. Ну як ми Ізабелла сказала, що ми будемо співати цю пісню. Адже, вона бачить у своїй голові картинку, як гарно ми будемо співати. А це лише в її голові. Врахувати, що я не дуже добре вмію співати. Це буде важко. Але я погодився співати. 
Спочатку ми спробували розспівуватися. Коли ми завершили розспівуватися ми почали співати пісню. Спочатку у мене виходило не дуже. Але це лише початок і одразу звісно не вийде. Але з кожним разом ставало краще. Це і Ізабелла, і викладачка вокалу мені говорили. Коли ми завершили наш перший урок вокалу, Ізабелла провела викладачку до вхідних дверей та згодом повернулась, а я залишився сидіти на дивані у її вітальні. 
— Кириле Ді Лаурентісе, а ти не так і погано співаєш, як ти говорив мені у машині. — сказала Ізабелла та сіла на той самий диван на якому сидів я. Між нами була доволі безпечна дистанція. Мені захотілося подолати цю дистанцію. Я хотів, щоб вона сиділа ближче до мене.  А можливо і на моїх колінах. 
Стоп!  Кириле, ти не повинен цього хотіти. Ти навіть не повинен думати про це. Але я бляха хочу. Мені подобається її торкатися. Мені подобається тримати її руку. Я завжди ловлю себе на тому, що я зайвий раз її торкаюся. В деяких випадках я себе на силу стримую. Рука сіпається, щоб її не торкнутися.
— о, боже. — сказала Ізабелла закриваючи руками обличчя. — я тільки що зрозуміла, що всі сьогоднішні зустрічі скасовані і їх потрібно виконати завтра, а завтра у нас доволі щільний графік. — я так був захоплений своїми  думками, що забув сказати дівчині, що практично всі її зустрічі не були скасовані. Я та її друзі все це владнали. 
— нічого не скасовано. На зустрічі із дизайнерами був я. А із організаторами твої друзі. Нам лише потрібно зустрітися з Оксаною і Макаром. 
— аааа, — підняла на мене погляд Ізабелла на мене. — це добре, мабуть. — так і мені час вшиватися. Бо якщо я залишуся, я зроблю, те що вже давно хочу зробити з тією дівчиною. Це притиснути її до стіни і впитися в її пухкі рожеві губи.
— гаразд, я поїду, а ти собі відпочивай. Гаразд?
— Кирило. 
— що?
— а ти вмієш готувати? — чи вмію я готувати? Що за питання у цієї дівчини? 
— чи вмію я готувати? — запитав я. Дівчина кивнула головою. — вмію. Чому ти питаєш?
— прекрасно, – сказала наречена та єхидно посміхнулась. Вона зараз змусить мене готувати їй вечерю? Ну так, Кириле. Вона застрягла у ліфті. Потім лікарня. А до цього всього в неї було багато зустрічей. Звісно, вона зголодніла. 
— тільки не говори, що ти хочеш, щоб я приготував тобі їсти. 
— добре, не буду,  — промовила вона насупившись та склала руки під грудьми. А вона мила коли сердиться. Я не маю думати про те, яка вона мила. Зберися, Кириле, ти не маєш про це думати. Ти взагалі мав поїхати додому після викладачки по вокалу. 
Через деякий час я стояв біля плити на кухні Ізабелли. А сама дівчина сиділа на барній стійці і стежила за мною, що я роблю. Вона мусить контролювати все, те що відбувається на своїй території. 
Спочатку я нарізав куряче філе та кинув його на гарячу сковорідку, яка вже встигла нагрітися. Потім я став нарізати цибулю. 
Коли я приготував нам вечерю, а Ізабелла накрила на стіл. Ми стали вечеряти.  
— я дещо запитаю, Кириле, як часто ти готуєш?
— вкрай рідко.
— о, і те що ти мені приготував — це рідкісне явище. Я гадаю. 
— так, і нікому не кажи, — Ізабелла загадково усміхнулась 
— всім розкажу.
— Ізабелло, ти зовсім не вмієш тримати таємниці. 
— заспокійся, Кириле, твоя таємниця збережеться. Можливо. — надпила дівчина червоного вина, яке я нам налив коли ми сіли за стіл. І ковиряла виделкою їжу. Її голова точно забита, якимись думками.
— поділися своїми думками, Ізабелло. 
— я лише зараз зрозуміла, як швидко наближається наше з тобою весілля. Тобто коли ми тільки починали з цією угодою це, здавалося, так далеко і немов, воно буде не так вже і швидко. А  дивлячись зараз уже на днях я вийду за тебе заміж. І це не так вже і далеко. І ми маємо з тобою зіграти чудово, що б нам повірили, що ми дійсно закохані в одне одного. А це ще більше нервує. 
— нам завжди, здається, що це так далеко і не варто, про що хвилюватися, але насправді воно, ще ближче ніж нам, здається. 
Коли ми закінчили вечеряти я допоміг Ізабеллі прибрати посуд зі столу та згодом його помили. Я мив посуд, а Ізабелла його витирала та клала у тумбочку. Коли я згодився їй допомогти дівчина спочатку заперечувала, але зрозумівши, що зі мною марно спорити врешті решт погодилась.
— гаразд, я вже піду. Ти й так втомилася за весь цей день.
— ти що турбуєшся про мене, Кириле Ді Лаурентісе? Я вражена. 
— лише хвилююся про те, щоб я мав здорову наречену. 
Попрошавшись з Ізабеллою я поїхав до себе додому. Я вже уявляв, як прийму теплий  душ змию з себе весь цей день і займусь спортом до того. Переступивши поріг свого пентхаусу я побачив Макара, Михайла, Алекса і Луїзу. Здається, я не зможу займатися спортом.  
— що ви тут робите? — запитав я дивлячись на своїх друзів, які розсілися на моєму дивані у моїй вітальні. 
— а де «я так радий вас бачити, мої любі друзі»? — сказав Макар закинувши ногу на ногу. 
— я так не радий вас тут бачити. 
—  зараз ти не милий, любий братику, — — промовила Луїза обіймаючи подушку. 
— я взагалі не милий. — пробурмотів я. 
— інколи. 
— що ви тут робите? — запитую я ще раз. 
— в тебе сьогодні парубоцький вечір. — сказав Михайло. Ого. Я навіть не знав, що він мав бути у мене. Прикольно. 
— а чому я про це не знаю?
— можливо, тому що це мав бути для тебе сюрприз. — промовив Алекс. О, і їм це вдалося. Я був в шоці їх побачити після такого важкого дня. З таким-то їхнім сюрпризом. 
— гаразд, що тоді Луїза робить на моєму парубоцькому вечорі? 
— О, мені було нудно і я вирішила повеселитися.  — відповіла сестра. 
— і як весело? — я не знав, що сидіти на моєму дивані це один з видів розваг. Потрібно з них плату брати чи що.
— буркотун. Я не розумію, як тебе терпить Ізабелла. І що вона у тобі знайшла. 
— нагадаю у нас з нею фіктивні стосунки. 
— а то через фіктивні стосунки ти скасував нашу зустріч? — поцікавився Макар, — бо ти віз свою наречену у лікарню. Кириле, зізнайся хоч собі, що ця дівчина тобі небайдужа. 
— вірно. Небайдужа. Ми з нею чудові друзі, — в цей момент усіх моїх друзів перекосило. Немов я сказав, щось огидне.
— Кириле, ти ідіот, — сказала Луїза піднявшись з дивану і пішла на кухню. Дівчина повернулась з бокалом червоного вина. Я лише спопелив її поглядом.
— що? Кириле, сприймати те що ти кажеш про вашу «дружбу» і Ізабеллою на тверезу голову не можна. А то можна зійти з розуму.
— Луїзо, а ну налий ще мені, — сказав Михайло. 
— Михайле, ти знаєш де кухня і де все тут стоїть. І  також маєш власні руки та ноги можеш сам собі налити. Я не наймалась бути вашим особистим барменом. 
— ви брат та сестра разом зведете світ до божевілля. — сказав Михайло встаючи з дивану і хлопець тримав шлях до кухні.
Якщо я думав, що швидко спекаюсь своїх друзів та сестри, то я марно думав. Бо вони ще замовили піцу та суші для Луїзи. І сьогодні з планів я лише прийму душ і піду спати, а тренування буде завтра. Ненавиджу, коли мої плани змінюються. Ненавиджу коли не можу контролювати ситуацію. Я люблю коли все під моїм контролем. Коли у мене продуманий кожен наступний крок.
— Не розкисай друже, — постукав мене по плечі Алекс помітивши мій насуплений погляд. 
— просто Кирило злий, що ми завадили його планам. Він скоріш за все спланував, що буде робити. А тут ми і все накрилося мідним тазом. — мушу визнати, що мої друзі непогано мене знають. Я б сказав, що вони занадто добре мене знають. 
Коли мої друзі та моя сестра покинули мій пентхаус то це була пів третьої ранку. Прийнявши душ я заскочив у ліжко під теплу ковдру. Але сон не йшов. І не піде. Мене мучить свого роду безсоння. Тобто, якщо я не засну до певного часу, то цілу ніч я вже не засну. І оскільки сон не йшов. І я пішов у тренувальну залу. Щоб марно не лежати у ліжку. Коли я зробив усі свої рутинні тренування, то почав бити  боксерську грушу. Так би мовити я зганяв увесь цей стрес та негатив, який накопичився за цей період.
Останній раз я бив грушу коли побачив вперше Ізабеллу, тоді у Малевичі. На тому проклятому заході її подруги. Тоді коли вона стояла з своїми з друзями  та сміялася. І коли я стояв похмурим та насупленим. Вона, як те світло, яке світить і не гасне. Сонце. Вона, як те Сонце. Яке світить коли падає дощ. А після дощу завжди з'являється веселка. 
Ізабелла була сонцем. 
Вона була сонцем від якого я так тікав. Адже Сонце перетворює Темряву на світло. 
Я не є тією людиною, якою вона мене вважає. Моє серце чорне, а не біле, як вона думає. Я роблю такі речі, як вона навіть собі не представляє. І коли вона про це дізнається, то навіть на крок до мене і не підійде. Не довірятиме, як довіряє зараз. Вона зненавидить мене. 

На ранок я знову тренувався. Забагато тренувань не буває. Я вважаю, що спорт — це невід'ємна частина людського життя. 
Сьогодні перед тим, як їхати в офіс я маю заїхати до пана Мазхара.
— кого я бачу Кириле, не часто ти буваєш у нашій штаб-квартирі. — штаб-квартирі? Він що зараз серйозно? Це цілий офіс, а не квартира. 
— мені потрібно, щоб ви для мене дещо зробили.
— і що це? 
— я хочу компромат на Олександру Царенко. 
— я вірно почув? Ти хочеш компромат на сестру своєї нареченої?
— так. Ти зможеш це зробити до дванадцятої ранку 
— звісно, я це зроблю, Кириле. Але для чого тобі це? — я вирішив зробити це для Філа. Він видався хорошою людиною. І я знав, що Олександра не розлучиться з ним так просто. А шантаж багато чого може вирішити. 
— про всяк випадок. 
— гаразд, я піду. А ти тут почекай. Можеш кави собі заварити. Сам знаєш, що і де стоїть. 
— міг просто сказати: «почувайся, як дома, Кириле» 
— це не твій довбаний дім! — це була свята, святиня Мазхара. 
— а чий тоді? — з'явилася Марта у дверях. — за оренду плачу я. Кирило. 
— Марто. 
— ти прийшов нас провідати?
— ага. Щось типу того. — господи коли ця дівчина дивилась на мене, то я думав, що це на мене дивиться Ізабелла. Занадто схожі. Єдина різниця це очі. У Ізабелли вони темно коричневі. 
— я чула у тебе з'явилася наречена. 
— так. Ізабелла Царенко. 
— вітаю.
— а ти не чула, що вона і ти, як дві краплі води? — долинув голос Мазо з сусідньої кімнати. Не як дві. У Ізабелли очі темніші. Та більше веснянок. Сонячна дівчинка. 
— я знаю.  Нас з дівчатами були викрали, бо переплутали мене з нею. І добре, що так склалося. 
— я не чув цієї історії. 
— Ізабеллу хотіли усунути конкуренти, а коли вони переплутали нас я вирішила дослідити все. І коли я заявилася у їхній офіс і почала скандалити, бо якого біса їхні люди викрадають мене коли я проводжу час з своїми друзями. Вони заспокоїлися. Ну я їм погрожувала. Мовляв, якщо знову таке станеться, то від їхньої компанії мало, що залишиться. — що, що, а погрози цієї жінки страшні. 
— Ізабелла про це знає? — поцікавився я. Хоча  я про це не чув. 
— ні. Ми вперше з нею побачилися тоді на стадіоні. Та й я не вірила, що ми настільки з нею схожі. Але коли я її побачила, то було відчуття немов я дивлюся на себе у дзеркалі у платті. 

Я посидів та попив каву з Мартою і Мазхаром і коли компромат був готовий поїхав у Київ. У компроматі була вказана адреса, де зараз могла перебувати Олександра. І коли я увірвався у її кабінет то вона крутилась в своєму кріслі та говорила по телефону. 
— фіг я розлучусь з Філіпом. Він іде на мотузці своєї бабки. Думаючи, що вона позбавить його корони. 
— розлучишся! — кинув я папку з компроматом на стіл. Очі Олександри збільшилися, коли та побачила мене. Неочікувала? Що ж це буде прекрасна розмова.