Розділ 9

Ізабелла

Я не знаю, чому я це зробила. Але мені дуже захотілося, щоб одна з фотографій із реклами з'явилася на моїй сторінці в Instagram. До того ж це чудовий піарний хід. Я виклала фотографію, на якій ми з Кирилом у вечірньому вбранні. Він поклав голову мені на плече. Підписала її фразою:

«Я завжди буду поруч, навіть якщо це знову і знову розриватиме моє серце на шматки».

Я знайшла ці слова в одній із книг. Вони мені сподобалися, тому захотілося, щоб саме ця фраза була під нашою фотографією. Ще я намагалася підібрати відповідну пісню, але мені абсолютно нічого не подобалося. Аж поки випадково не натрапила на одну композицію — «Dinle Beni Bi'». Саме те, що потрібно. 

Потім я взяла сумку, спустилася до машини та поїхала в «Di Laurentis Design». Щойно зайшла всередину, мене привітали й одразу провели до дизайнерів. Я приміряла перший варіант — білу максі сукню на широких бретельках. Другий варіант складався з пишної фатінової спідниці та атласного корсета на бретельках. Він теж був хорошим, але я все-таки більше схиляюся до першого. Дівчата-дизайнерки пообіцяли дещо вдосконалити сукню та надіслати мені остаточний варіант. Отже, сукня є. На один клопіт менше. Тепер залишилася зустріч з організаторами. Зараз лише третя година, а зустріч відбудеться в кабінеті Кирила. І це добре.

Я попрямувала до ліфта.

Тільки б він працював справно. Бо я зовсім не хочу пережити те, що сталося багато років тому. Мені шість. Я тримаю тата за руку, і ми разом заходимо в цей ліфт. Зараз він уже інший. Новіший, сучасніший, справніший. Але від цього мій страх нікуди не зник. Двері зачиняються. Маленька я натискаю кнопку з потрібним номером поверху. Вона засвічується, і ліфт починає рухатися. Але раптом його різко смикає. Світло вимикається, і він зупиняється.

Я дуже лякаюся. Починаю плакати, а страх усередині з кожною секундою стає дедалі сильнішим. Тато обіймає мене, намагається заспокоїти, говорить лагідні слова, але нічого не допомагає. Я продовжую плакати, поки зрештою не втрачаю свідомість. І відтоді щоразу, коли я заходжу в ліфт цієї компанії, усе повторюється. Я більше не доросла жінка, яка приїхала на важливу зустріч. Я знову та сама шестирічна дівчинка, яка опинилася в замкненому просторі разом із татом і не знає, коли зможе звідси вибратися.

 

Кирило

Ізабелла мене вб'є. У прямому сенсі цього слова. Мало того, що я призначив зустріч з організаторами у своєму офісі, так ще й запізнююся. Я вже морально підготувався до її невдоволення, буркотіння та чергових зауважень на свою адресу. Але коли я нарешті зайшов до кабінету, там були лише організатори. Дві жінки. Одна руда, інша — блондинка. Я швидко оглянув приміщення, сподіваючись побачити знайому постать, але її ніде не було.

Де, в біса, Ізабелла?

— доброго дня, вибачте за запізнення. Справи затягнулися, — сказав я коли зайшов у кабінет. — мені потрібно зробити один дзвінок. — жінки кивнули. Я вийшов у коридор і знову набрав номер Ізабелли. Але цього разу дзвінок навіть не пролунав. Мене одразу перекинуло на голосову пошту. Мені це не подобається. Дуже не подобається. Я кілька секунд дивився на екран телефона, намагаючись зрозуміти, що робити далі. Потім згадав про дизайнерів, у яких сьогодні була примірка весільної сукні Ізабелли. Недовго думаючи, набрав їхній номер.

— доброго дня, це Кирило. Ізабелла вже поїхала від вас?

— так, звичайно. Вона закінчила примірку й сказала, що поспішає на зустріч із вами.

— ви не знаєте, куди саме вона попрямувала?

— до ліфта. Але, якщо чесно, вона виглядала трохи наляканою. Я навіть хотіла запитати, чи все гаразд, але вона поспішала.

Ліфт. Чорт. 

Мене ніби струмом вдарило. Чорт забирай!

Ізабелла в ліфті. У тому довбаному ліфті!

Я миттєво згадав те, про що ніколи не забував. Коли ми були дітьми, Ізабелла застрягла в цьому ліфті разом зі своїм батьком. Тоді вона дуже сильно злякалася, плакала, а згодом навіть знепритомніла. Після того випадку вона більше ніколи не заходила в нього. Ніколи.

А сьогодні їй довелося це зробити. Я кинув телефон до кишені й щодуху побіг коридором. Тільки б ні. Тільки б не з нею. Коли я дістався ліфта, то відразу зрозумів, що мої побоювання підтвердилися. Він не працював.

— чорт! — Я натиснув кнопку виклику, але нічого не відбулося. Тоді спробував відчинити двері самостійно. Марно. Я смикав їх, намагався розсунути, але вони навіть не піддалися.

— та відкрийся ти, бляха! — мене починає накривати паніка. Ізабелла десь там. Десь за цими дверима. В темряві. В тому самому місці до якого вона боялася навіть наближатися. Я дістав телефон і знову набрав її номер. Голосова пошта.

— Ізабелло, тільки не смій там непритомніти, чуєш мене? — пробурмотів я, дивлячись на зачинені двері. Я не знав, чи могла вона мене почути, але зараз мені було байдуже. Я просто хотів, щоб вона була в безпеці. І щоб ці кляті двері нарешті відчинилися.

— пане Кирило, а він зламаний,  — підійшов до мене охоронець. Та ти що. Я не бачив.
— я бляха бачу. Ви перевірили чи там є люди? — охоронець тільки кліпів та дивився на мене великими очима, — довго будеш дивитися на мене чи скажеш?
— ні, ми не перевіряли. — гаразд, сьогодні ж звільню їх всіх до біса. Але це пізніше. Спочатку Ізабелла. А решта почекає.
— відкрий мені ці кляті двері! — на підвищеному тоні говорив я.
З великими труднощами ми з цим безтолковим охоронцем таки змогли відчинити клятий ліфт. Виявилося, що він піднявся лише до другого поверху, де й застряг. Добре, що я саме там і був, інакше довелося б ще й сходами бігати.

Щойно двері відчинилися, я побачив її. 

Ізабелла лежала непритомна просто на підлозі ліфта. Я кинув ломик, яким ми відчиняли двері. Здається, навіть випадково влучив ним в охоронця, але зараз мене це найменше хвилювало. Я кинувся до Ізабелли, підхопив її на руки й поспішив винести з цієї клятої будівлі.Саме в коридорі назустріч мені йшли Михайло та моя сестра. Не зупиняючись, я кинув Михайлові ключі від автомобіля.
— відкрий бляха швидко! — сказав я. І друг відкрив ключем машину усі фари  засвітилися. Потім він відкрив задні двері, куди я поклав Ізабеллу. — я потім запитаю з вас, що ви тут двоє робите, — сказав я і побіг до водійського місця, що моя сестра не встигла нічого сказати. Хоча я бачив по її фейсу, що вона хоче сказати. Дівчина була відкрила рот, але одразу закрила. Я сів у машину та рушив. Зазвичай я не ганяю дуже сильно. У мене навіть немає штрафів за перевищення швидкості. Але сьогодні окрема ситуація.
Бо я гнав, як божевільний у ту довбану лікарню. Спідометр швидкості перевищував вісімдесят кілометрів за годину. Мені вже прийшов один штраф.
Я швидко зупинився перед лікарнею. Вийшов з машини підняв Ізабеллу з сидіння і поніс її всередину. Там одразу нас зустріли. Я заніс дівчину у кабінет там вже був лікар та медсестра.
— що з нею сталося? — запитала медсестра коли лікар оглядав Беллу.
— вона застрягла у ліфті. У неї клаустрофобія. — медсестра кивнула.
— гаразд, ви вийдіть. Ми зробимо свою роботу. — чорта з два я звідси вийду.
— ні. Я буду тут.
— будь ласка, не змушуйте мене викликати охорону. Вийдіть,  — показала медсестра рукою на вихід і побачила охоронців. — здається, охорони мені не доведеться викликати.
— це ваша машина стоїть навпроти входу? — запитав один з охоронців. Я все таки вийду. Бо машину потрібно припаркувати.
— я зараз її припаркую.
— будь ласка, перепаркуйте.

Ізабелла

Помалу я розплющила очі і я вже не в тому проклятому ліфті. Я лежала на дуже твердому ліжку. З права було вікно. А в ньому я побачила верхівку дерев. І ще я побачила, що на моїй руці голка запхана. Піднявши голову трохи вгору я побачила крапельницю. Я глянула і вона майже докапала, ну можна витягати. Я з цим і сама впораюся.  Адже, у мене немає часу лежати. Стільки справ. Кирило напевно дуже злий, адже, я пропустила нашу зустріч з організаторами. Він точно мене прикінчить. І коли я намагалась зняти ту голку, яка була у моїй шкірі зайшла медсестра. Бляха, попалася.
— пані Царенко, ви що робите?
— еее... ну цей...знімаю цю голку. 
— для чого?
— у мене сьогодні багато справ.
— почекають ваші справи. — ага. А те, що Кирило сам зустрівся з організаторами і він буде нити мені. Бо я його кинула. Еее ні. Я цього не хочу.
— ні.
— де ваш наречений? Весь час був тут. А коли ви тікаєте його ніде немає. Диво.
— пані медсестро, — почувся голос Кирила, який входив у палату. — я тут.
— чудово. Бо ваша наречена вже тікає. Бо бачте у неї невідкладні справи. — все зразу розповіла. — пробурмотіла я косо дивлячись на медсестру.
— гаразд, — сказав Кирило і медсестра пішла. — як ти ? — я здивовано вирячила свої очі на хлопця. Хіба він зараз не мав говорити, що я розляглась тут, а не працюю.
— добре. Все, Кириле, нам треба на зустріч з організаторами і адвокатами. Стільки всього. А я тут розляглась. 
— Ізабелло, не треба. — сказав Кирило сівши на ліжко біля мене.
— як це не треба?
— господи, дівчинко, ти знепритомніла у ліфті. Ти що божевільна? Яка ще зустріч?  Ти що геть ненормальна? Я знаю, ти трохи трудоголік, але не настільки.
— ну трохи є.
— що ти робила в тому ліфті?
— піднімалася. Для того ж ви його встановили. Чи він там для краси?
— хіба ти після того випадку не їздила на ліфті у нашій компанії? — він занадто багато знав про мене деталей.
— так, але сходи були закриті і я поспішала на зустріч. — і я задумалася. Цікаво, хто мене знайшов. І повідомив Кирилу. — Хто мене знайшов?
— я. Ти була непритомна десь годину, а може більше. Тому, я привіз тебе в лікарню. Щоб переконатися, що ти в нормі. — ага. Можливо, мене тут тримають через Кирила. Він міг сказати лікарям, щоб я довше лежала. А я вже хочу додому. Ясне діло, що Кирило мене не підпустить до роботи. Але до весілля потрібно готуватися.
— бачиш, я в нормі, тому може ти відвезеш мене додому? — Кирило засміявся.
— Ізабелло, ти тільки, що намагалася втекти. — я похитала головою.
— ні. Я лише намагалася зняти ту кляту голку зі своєї шкіри.
— і все? — підняв обидві брови Кирило.
— так.
— гаразд, я піду оформлю виписку. Але ти не тікаєш. Раз ти зняла з себе капельницю нам вже не потрібно зайвий раз кликати медсестру.
— так, вона зла якась.
— гаразд, — він поцілував мене у чоло і пішов. Невже Кирило Ді Лаурентіс може бути милим. Стоп. Він мене поцілував в лоб. Кирило, який є моїм фіктивний нареченим. І я не закричала. А навпаки цей жест мені дуже сподобався.
— я тут собі подумала. — сказала я, коли ми вже їхали до мене додому, — І мені прийшла чудова ідея. І я думаю, що це було б чудово, — сказала я крутячи золоте колечко у формі змії на пальці. Це колечко мені подарувала Емма минулого року на день народження. 
— я не бачив тебе такою схвильованою, Ізабелло. Від коли ми спілкуємося це вперше. — сказав Кирило глянувши на мить мені в очі. І знову повернув голову до дороги.
— Кириле, люди хвилюються, коли хочуть сказати, дещо важливе і не знають реакції свого співрозмовника. Це може бути, як і хороша так, і погана реакція.
— скажи. І врятуй себе від цього даремного хвилювання. 
— я думаю, що ми не встигнемо підготувати весільний танець за сім днів. Навіть, якщо спробуємо, то можемо зіпсувати. А я хочу, щоб все було красиво. Жодних помилок та проблем. Тобто, я хочу, щоб наше весілля пройшло ідеально.
— так, Ізабелло, ти маєш рацію ми не встигнемо ідеально станцювати. І що ти пропонуєш?
— ми з тобою заспіваємо пісню. — сказала я з широкою усмішкою на обличчі.
— пісню? — скривився Кирило. Схоже, він не був дуже радий, що ми будемо співати.
— так! І я не бачу у цьому нічого поганого.
— Сонце, я маю тобі зізнатися.
— ти знайшов іншу наречену? І вирішив позбутися мене?
— не дай Бог! — не дай Бог? Що це означає? — я жахливо співаю, люба Ізабелло.
— от і зараз перевіримо.
— зараз? Я не буду співати у машині!
— прямо зараз ні. А от у мене дома будеш.
— ти не казала, що я піду до тебе.
— зараз кажу.
— я знав це. Знав, що твоя поява у моєму житті зробить його складнішим.
— шкодуєш?
— нізащо!
— а і ще!
— що ще, Ізабелло? — важко видихнув Кирило, —  Клянуся, мені вже страшно, що за ідеї у твоїй крихітній голові.
— я не зміню своє прізвище. — Кирило глянув на мене і різко зупинив машину. Ой, не потрібно було так різко це говорити.
— це ще чого?
— я не хочу.
— мені це не подобається.
— ну це, любий Кирило, твої проблеми.
— ні. Хочеш ти цього чи ні. Але коли ти носиш мої обручки, ти будеш носити і моє прізвище!
— розігнався. Нізащо. — уперлась я.
— побачимо. — після цього слова мені згадалася розмова з батьком, який говорив, що я все-таки буду Ізабеллою Царенко-Ді Лаурентіс, або ж Ізабеллою Ді Лаурентіс. І якщо я буду до останнього проти Кирило силою притягне мене змінити прізвище. І знаючи, яка я вперта і який він. Це схоже на реальність.
Коли два віслюки тягнуть за мотузку у різні сторони вона рветься навпіл. І в кінцевому результаті віслюки падають, коли не мають за що втриматися.
— ваш пункт призначення, — сказав Кирило, коли я у вікні побачила свій дім.
— ти теж виходиш!
— за однієї умови.
— це шантаж? — я нахилилась ближче до Кирила та відчула його аромат. Змішаної кориці з шафраном та легкі нотки лаванди. Довбана лаванда. Та довбаний Кирило Ді Лаурентіс, який затьмарює мій розум.
— можливо, — сказав низьким голосом Кирило. 
— гаразд, добре я зроблю все, що ти захочеш, але май межі, Кириле Ді Лаурентісе! — сказала я і вийшла з машини.Сильно грюкнувши дверима. Я думала, що отримаю за це, але Кирилу було байдуже.
— гаразд, Ізабелло Ді Лаурентіс! — промовив Кирило і вийшов за мною з машини. Ми стояли біля капоту його автівки.
— ніколи. — похитала я головою.
— ти тільки, що сказала все, що я захочу. Я хочу це. — сказав Кирило сперся на капот своєї машини посміхаючись. Нестерпний.
— ти нестерпний, Кириле Ді Лаурентісе!
— ти теж, Ізабелло Ді Лаурентіс.
— Царенко. Ізабелла Царенко!
— це поки що. Ходімо поспіваємо, найкраща наречено.
— я ненавиджу тебе Кирило Ді Лаурентіс!
— а я тебе обожнюю, сонце. — сказав Кирило та пішов вперед. Нестерпний.