Розділ 7

— ми тут, щоб повідомити, що модні компанії «Сарте» та «Ді Лаурентіс Design» об'єднуються. — сказав батько.
— чи це об'єднання пов'язане з весіллям Кирила та Ізабелли? — запитала ведуча. 
— так, коли наші діти прийшли та повідомили нам цю прекрасну новину, то ми вирішили об'єднати наш спільний бізнес. Ми були конкурентами довгий час і тепер ми вирішили об'єдналися. 
— об'єднання? — подивилася я на Кирила і довгий час не відводилася погляду. Я хотіла переконатися, що він здивований, так як я. Але його обличчя я все, ще не могла прочитати. 
— Ізабелло, наші батьки зіграли з нами жарт.
— що? 
— здається, вони з самого нашого існування хотіли нас одружити. 
— я не  зовсім розумію, про що ти говориш, Кириле.
— поясню. Мій та твій батько були найкращими друзями вони мали створити бізнес. Але тоді, щось сталося і вони створили окремий бізнес однієї галузі. І наші сім'ї були запеклими ворогами довгий час. 
— до того часу, коли ти не запропонував мені одружитися. — продовжила я. 
— вірно. 
— тож одружімося. Зіграємо у їхню гру. А після цього вони будуть нашими гравцями. 
— а ось це поясни мені, люба Ізабелло. 
— дивись, після нашого весілля компанії об'єднаються керівниками будемо ми з тобою. І ми можемо контролювати фінанси. Хто, куди та на що витрачається кошти.
— тебе потрібно боятися, правда. 
— я знаю, — широко посміхнулася. — тепер час грати по наших правилах. 
На свої сватання я вирішила одягнути темно зелену шовкову сукню з голою спинкою і до неї підібрала чорні туфлі від «Saint Laurent»
Із зачіскою та макіяжем у мене проблем не було. На своєму волоссі я накрутила легкі локони. Ззаду зібравши кілька прядок волосся та закріпила їх заколкою у формі листочка. На повіки я нанесла бежеві з блискітками тіні. Намалювала очі тушшю, що надала моїм віям більший об'єм. В дитинстві я дивилась на зірок по телевізору та думала, як у них можуть бути такі великі вії. І завжди хотіла собі такі великі. І зараз дивлюся на себе у дзеркалі і бачу ті самі вії від яких перехоплювало подих у дитинстві. На свої губи я нанесла бордову помаду. Облизавши губи покрутившись у дзеркалі, посміхнувшись я була готова. 
У холі будинку на мене усі вже чекали. Кирило стояв біля сходів, якими я спускалася. Хлопець обернувся обличчям до сходів і побачив мене. Я не могла прочитати його вираз обличчя. Але він помахав головою в різні сторони і став однією ногою на сходинку та простягнув мені свою долоню. 
— Міс Царенко, — сказав хлопець і я вклала свою долоню у його.
— Кирило Ді Лаурентіс. — промовила я глибоко вдивляючись у його блакитні очі. Потім повернула голову до друзів та посміхнулась їм. І ми з Кирилом попрямували до його машини. І цей чоловік, як завжди відкрив мені передні двері свого автомобіля. Сівши у машину я стала чекати, коли хлопець сяде у машину.  
— здається, я можу звикнути до того, що ти постійно відчиняєш мені. — сказала я коли машина рушила.
— так і має бути. 
— а якщо мій майбутній чоловік не буде цього робити? То я буду розпещеною. 
— тоді тобі не потрібен цей чоловік. — сказав Кирило не відриваючи очей від дороги. Він так уважно водить авто, що мені хочеться бути такою уважно. Дивиться тільки у лобове вікно та дзеркала. Хлопець навіть не говорить нічого зайвого, а лише відповідає на мої запитання та підтримує розмову. 
— якщо ти так говориш, то мені важко буде знайти такого чоловіка.
— ти вже заручена з таким. І тобі не потрібен чоловік, який навіть не здатен відкрити довбані двері машини! 
— ти так говориш, ніби тільки ти потрібен мені в якості чоловіка.
— можливо,  — пробурмотів Кирило. 
— ти нестерпний, Кириле Ді Лаурентісе!
— такий, як ти, сонечко. — я нічого не відповіла, а обернулась до вікна. 
Коли ми приїхали до ресторану у вікні, я побачила, як при вході у ресторан стоять наші друзі і дивно посміхаються.
— Ізабелло, я тебе хочу попередити, — сказав Кирило коли припаркувався. 
— про що?
— вони не просто так стоять там при вході, а щось задумали. Чесно, мої друзі трохи божевільні. — якщо його друзі трохи божевільні, то мої максимально божевільні. 
— враховуючи, що мої теж там, то це буде найбожевільніша річ, яка тільки може бути. 
— ну йдемо подивимося, — сказав Кирило і вийшов з машини. Він швидко обійшов машину і відчинив мені двері.
— правило перше: чоловік зобов'язаний відкривати перед тобою двері. Будь які двері, Ізабелло, — простягнув хлопець мені свою долоню я просто вклала і посміхнулась. І ми пішли до наших друзів. 
— ВІТАЄМО З ЗАРУЧИНАМИ, — прокричали наші друзі і на нас щось  посипалося. Щось червоне. Це що якась піна? Моя вся голова в цьому. І не тільки голова я тепер вся в тій піні. Я глянула на Кирила і почала сміятися він лише поглянув на мене суворим поглядом. Господи. Його ідеальна зачіска тепер не ідеальна.  Там тепер червона піна. 
— це не смішно, Ізабелло, бо ти така ж.
— чому? Це смішно. 
— діти, чому у вас на голові це? — вийшов з ресторану, трохи старший чоловік. І під «це» мав червону піну. 
— а це, дідусю, — дідусю? Я не знала,  що у Кирила є дідусь, — дуже нестандартне привітання від цих. — показав на наших друзів Кирило. — ми тепер всі у цій піні 
— агов, це не піна, а сніг. — обурився Макар. 
— сніг? — здивовано підняв обидві брови Кирило. 
— сніг. Штучний сніг. Ще червоний. — тихо захихикала, що заслужила злий погляд Кирила. 
— що ти так дивишся, це чудово. — я відпустила руку Кирила і пішла до наших друзів. — чия це була ідея? 
— його,  — вказала Емма на Макара, — я ж вам казала, що це жахлива ідея. 
— чого? Мені подобається. 
— а твоєму нареченому ні. — сказав Єгор. 
— а це вже його проблеми. — промовила я, а Макар з Алексом почали сміятися. 
— правда, ще ніколи у Кирила не було дівчини, яка йому говорила все що думає. Всі просто підлещувалися. — сказав Макар. 
— просто вони думали, що світ зупинився на одному Кирилу Ді Лаурентісу. — сказав Алекс. 
— ви ж в курсі, що я тут? — запитав Кирило. 
— серйозно, — я поклала руку на груди вдаючи, що його тут не було, — а ми не помітили.
— Ізабелло, твої жарти не смішні. 
— це просто у тебе немає почуття гумору. — сказала я та пішла в середину в ресторан.
Луїза сестра Кирила влаштувала все неймовірно прекрасно. Ми увійшли в залі де був один довгий стіл. Прикрашений у червоно золотих тонах. На столі стояли запалені червоні свічки у потрійних золотих  підсвічниках. Стояли білосніжні тарілки із золотими приборами і червоними серветками. Також бокали для шампанського, вина. Все було прикрашено на високому рівні. 
— Луїзо, все виглядає чудово. Це все так прекрасно, що я не можу підібрати слів, — промовила я, коли ми сіли за стіл і офіціанти наливали у наші бокали шампанське. 
— я рада, що вам сподобалося, — посміхнулась Луїза.  — правда розсадка гостей жахлива. Я сиджу біля Єгора. 
— повір, люба Луїзо, я теж дуже радий, що ти сидиш саме біля мене, — він сказав «люба Луїзо»? Дівчина, аж почервоніла. Я перевела погляд на подруг. Вони теж були здивовані він його слів. 
— так, жахлива розсадка. От посадили мене біля твого брата. Тепер мучусь.
— це не останні твої муки, Ізабелло. Він буває занадто скучним. 
— а ти занадто надокучлива, Луїзо,  тому їж краще. Це буде на користь усім. 
— а як ви познайомилися? — поцікавилася мати Кирила. Я глянула на Кирила зі страхом у очах. Бо ми не продумали цього кроку. 
— в університеті. Я ж казав, що ми навчалися в одному університеті.  
— це ясна річ. Але як ви дійшли до цього? Який був перший крок? — а тепер була розгублена не тільки я, а ще й Кирило. Лія помітила нашу розгубленість. 
— О, а це я розповім.  Все таки це я була частиною цього. І розповім це все, як воно відбувалося зі сторони.  Я влаштовувала для жінки мера благодійний захід. І я повинна була запросити мільйонерів за списком. І там був Теодор Кирилович, але я помилково надіслала запрошення Кирилу. Адже у заходу була цільова аудиторія старших людей. А Ізабелла завжди зі мною на заходах,  які я організовую. Хоч, як вона їх ненавидить. І знаєте, що я запам'яталася найбільше? Обличчя Кирила. Зле. Збентежене. Адже, він був єдиним з спонсорів свого віку, а решта були старші за нього на двадцять років. І єдині однолітки були лише я та Іза. 
— Чесно, Ліє, я думав, що так мало бути, але це ти навмисно зробила. 
— Кирило Ді Лаурентіс, ти не почув я випадково. Проте цю помилку можна пробачити. Ми б не були усі тут. 
— що було далі, Ліє? — запитав дідусь Кирила. 
— ми з Ізабеллою стояли і сміялися з Кирила. Як він ходив злий і все йому не подобалося. З ним заговорив пан Ярмоленко і то він намагався до нього втекти.  
— я втік, — перебив Кирило. Звісно втік. І в це втягнув мене. 
— і ти втягнув це мене! 
— це був прекрасний танець двох закоханих, — сказала Лія і задоволено усміхалася. — а потім був захід у Малевичі у Львові. А тут мене саме найбільше подобається.  Знаєте, я відправила запрошення Кирилу і він відмовився. І уявляєте моє здивування, коли я його там побачила. 
— ага, ти ж постійно торочила чого він прийшов, — сказав Єгор. — чого Кирило Ді Лаурентіс тут? Чому він прийшов і так далі. 
— і я зрозуміла чому. 
— оха, — Єгор вмостився зручніше в своєму кріслі і обернувся до Лії. — а ну просвіти нас, білосніжко. — Єгор завжди вмів нас красиво назвати, а Лія білосніжка тому, що це відповідає її красі. Білосніжне волосся та блакитні очі. І вона здебільшого носить білий одяг.  
— тому, що він хотів її побачити. 
— зізнаюсь, Ліє, ти мене викрила.
— я знала. — в неї була посмішка на обличчі,  то тепер вона стала більшою. 
— я завжди знала, що ти закоханий, брате, в Ізабеллу. Але думала, що ти з цією таємницею помреш. Але ні ми дожили до вашого весілля.  До речі, коли воно? 
— На наступну суботу, — спокійно промовив  Кирило. 
Як на наступну суботу? Ні. Це за швидко. Як все встигнути підготувати. Ми не встигнемо. Ні.
— що? — вигукнула я, а зі мною наші друзі. 
— як ви все встигнете, синку? — запитала мати Кирила. — це ж багато приготувань, клопотів. І нервів. Вас буде переслідувати страх.
— Кирило, твоя мати має рацію. Я вже нервую. 
— Ізабелло,  ти не знала? — запитала Тіна Петрівна. 
— я знала, що має відбутися цього місяця, а точної дати не знала.
— це мав бути сюрприз. 
— він точно вдався, Кириле, — сказала я дивлячись на Кирила говорячи йому мімікою, що як тільки ми залишимося наодинці я його вб'ю. 
Немає нареченого — немає проблем.