Розділ 5

Ізабелла 

Сьогоднішнє побачення має бути просто  неймовірним. Сьогодні футбольний матч і я цього не могла пропустити. Так, нас побачать журналісти. І чутки про те, що ми пара будуть поширюватися все більше і більше. А там через місяць можна буде нам одружитися. Я геній. 

— я думала, що ти запізнишся, Кириле Ді Лаурентісе, — сказала я коли, нарешті побачила, як до мене крокує хлопець. Що не кажіть, але мій фіктивний майбутній чоловік вродливий. Але самому Кирилу не потрібно це знати, ще зазнається.

— щоб сюди потрапити потрібно їхати в заторі, Ізабелло. — роздратовано промовив хлопець. А ще буркотун. Ну постояв трохи в заторі. А що він власне хотів? Невже Кирило сподівався їдучи на футбол, що тут буде мало людей?

— ходімо краще гуляти, а то ти тільки бурмотиш, — взявши по лимонаді ми собі пішли. Ми ходили біля стадіону, бо у нас не було квитків і ясне діло, що нас ніхто просто так не впустить. Хіба, якщо ми самі прокрадемося усередину.

— Чому ми гуляємо біля стадіону? — запитав Кирило.

— тому, що сьогодні футбол. 

— ти що хочеш на футбол? 

— зараз ні. Розумієш, зараз матч. А це означає, що тут є журналісти, — пояснила я.

— навіщо ми здались спортивним журналістам, — я присіла, щоб зірвати ромашку, — що ти робиш? — запитав Кирило.

— рву квітку. Хіба не видно?

— для чого? — як багато питань від Кирила Ді Лаурентіса. Господи, він справді дуже дотошний.

— для красивої картинки, — просто сказала я.

— поясни. 

— ну дивись. Ми тут двоє гуляємо біля стадіону посміхаємося і у мене в руках квітка. І щоб ти подумав, якби це побачив?

— що ми пара.

— ну ось, — легко змахнула плечима і пішла уперед. — ти сам відповів на своє запитання. Бінго.

— питань немає, — сказав за моєю спиною Кирило.

— бачиш, як тут добре, Кириле Ді Лаурентісе, — обернулася я обличчям до хлопця і ми стояли ось так невимушено.

— це у мене їх немає, а ось цих журналістів, які біжать на нас є. — зіпсував тими журналістами такий момент.

— чорт. Треба бігти. — не скажу, що я генератор чудових інколи спонтанно приходить все найкраще, а інколи найгірше. Саме сьогодні я генератор поганих ідей і саме в цей момент.

— куди? — запитав хлопець. 

— менше слів більше діла,  — сказала я і  хлопець схопив мене за руку і ми побігли. Він біг спереду, а я намагалася бігти за ним доволі швидко, — можна і помаліше, — хлопець зупинився і я врізалася в нього якби не ловкість рук Кирила я б лежала лицем у траві.

— ми зупинилися. І ти мало не впала. Я впіймав тебе, сонечко.

— то ти тепер мій герой?

— типу того. Можна було і віддячити.

— секунду, — я вибралася з його міцних лап. В нього руки, як лапи. Його одна, як мої дві, або три руки. Я мило посміхнулася і дивилася тільки йому в обличчя, — Кириле Ді Лаурентісе, кохасик мій, якби не ти, то моя бідна головонька була б у цій траві. Можливо з струсом мозку.

— ти перебільшуєш трохи сонечко, — засміявся хлопець.

— трошки? Окей, — і я знову почала свою тираду, — найкращий у світі дизайнер одягу, мій майбутній чоловік. Якби би не ти то я б валялася тут у траві. Ти мій герой ти врятував мене від соромного падіння і, — не встигла я договорити, як увійшов журналіст.

— майбутній чоловік? — чорт. Позаду нас стояли журналісти. Мене батько вб'є. Весілля, як мінімум мало відбутися через два місяці.

Бігти було поганою ідеєю.

— твій батько буде дуже дуже незадоволений, — прошепотів хлопець мені на вухо. Ніби я цього і сама не знала.

— не сип солі на рану, — відповіла йому я гірко усміхаючись, — який «майбутній чоловік»? 

— чудово! Мені, що теж увімкнути режим дурника, як і ти? — прошепотів хлопець мені на вухо.

— можеш, — відповіла я.

— Ізабелла Царенко та Кирило Ді Лаурентіс скоро одружуються, о це новина. Я отримаю свою премію, юху, — і він просто пішов. О, це в нього радість від цієї новини. Навіть я менше раділа. Хоча… я що раділа? В мене стрес від цієї новини.

— а де кучу запитань? Я думав, він нам влаштує допит.

— це буде завтра. Коли вийде його стаття. І він отримає премію. А ми з тобою отримаємо на горіхи від твого батька. 

— ти. А не я. Це ти сказала.

— ти знову ввімкнув функцію мудака?

— а я її хіба вимикав? — мудак.

— я забула, що ні. Вона у тебе завжди увімкнена. Збирай речі ми завтра летимо в Київ. 

— давно я не бачив Олексія Царенка. 

— повір він буде «дуже» радий нас бачити.

— але наше побачення, ще не завершено.

— це ти так вирішив?

— можливо у твоїй голові все закінчено, але ні. Я маю тебе з деким познайомити, — до нас підійшла група дівчат. Це що фанатки Кирила? Мені ще з ними возитися? Але вони красиві одна краще іншої.

— Найкращий дизайнер одягу, якого я мало не вбила? — сказала дівчина з темним волоссям і карими очима. Якого? У мене очі на лоба вилізли. Вона копія мене. Вона — це я.

— Найкращий архітектор якого я мало не вбив? — і якого біса вони мало не вбили одне одного з Кирилом.

— Кириле Ді Лаурентісе, ти вбиваєш людей? І ще які схожі на мене? Тобто, точнісінько, як я.

— це більше по моїй частині, пані Ізабелло, — знову сказала та дівчина. Хто вони такі?

— я тобі все поясню, не хвилюйся. Це Марта Наганда архітектор нашого майбутнього будинку — вказав він на дівчину, яка схожа на мене, — далі Марія Шапаренко. Вона дизайнер інтер'єру будинку, — це була дівчина з русявим волоссям та зеленими очима. 

— чому я нічого не знаю, про це?

— тому, що це мав бути сюрприз, моя Бель, — я в шоці, як цей чоловік тільки, що мене назвав. Можливо, тільки тому, що тут є ці дівчата. Кирило Ді Лаурентіс грає свою роль.

— а хто решта? Твої палкі фанатки? 

— Ліля Снак-Булатова спортивний журналіст, — вказав він на вагітну дівчину в неї очі такі блакитні, немов океан, — Головна фанатка, яка скупила весь магазин. І я не сумніваюся, що її чоловік скупить усю твою чоловічу колекцію. Бо вона фантастична.