Розділ 2

Як я і думала Кирило Ді Лаурентіс весь такий красивий сидить у моєму кабінеті і у моєму кріслі. 
— дозволь запитати, що ти тут робиш? 
— сиджу, — він ще й крутився у моєму кріслі. 
— встань.
— перепрошую?  
— встань з мого крісла, — наказала я.
— звісно, — він встав і підійшов до мене, — воно якраз для тебе, таке маленьке і миле, — сказав він твердо, що від його слів пішли мурашки по шкірі, — Прошу сідай.
— мені не потрібен твій дозвіл для того, щоб сісти у своє крісло у своєму кабінеті, — пішла і сіла у своє крісло, — чому ти тут? 
— нам потрібно поговорити про наше весілля, — сказав Кирило.
— я думаю, що було б краще це обговорити не у цьому кабінеті. 
— а де? 
— нам потрібно десь засіктись.
— засіктись? 
— ми обговоримо це сьогодні ввечері у ресторані. Щоб нас помітили. І звісно це будуть обговорювати. 
— ти дійсно дуже розумна, — це що такий комплімент від Кирила?
— я знаю. 
— і самооцінка дуже висока. Все, як про тебе казали, — цікаво хто йому про мене, щось розказував. 
— хто? 
— цього думаю тобі не варто знати. 
— а тобі варто піти.
— а ти дуже ввічлива. 
— проведу тебе, щоб ти не загубився, — Кирило вийшов першим з кабінету, а я за ним. 
— далі я сам. Знаю дорогу, — сказав Кирило біля робочого столу Аліни. І поцілував мене в щоку. 
Якого біса перед всіма працівниками? 
— гаразд, — посміхнулася натягнуто я, — побачимось.
— я подзвоню, — він і мій номер має. Чудово. Хлопець пішов. 
— Алісо, в кабінет, — я повернулась у свій кабінет, а дівчина пішла за мною.
— кави? — запропонувала Аліса.
— так. Але це не все. Мені потрібне досьє на Кирила Ді Лаурентіса. 
— де ж я його знайду? 
— менше слів більше діла. 
— гаразд.
— для чого тобі на нього досьє? — з'явилася моя подруга Емма.
— що ти тут робиш?
— нам потрібно обговорити рекламу, — сказала Емма.
— точно нова колекція. 
— ну розкажеш, — Аліса вийшла. І вона одразу сіла в крісло, що біля мого столу, — для чого тобі досьє на нього?
— він мій наречений.
— що? — мало не кричала вона і в кабінет зайшла Аліса, — добре, що ти прийшла. Принеси кави з коньяком. Ні. Кави не треба тільки коньяк. 
— ви впевнені? — перепитала Аліса.
— та
— просто кави. Чому ти прийшла? — сказала я до своєї асистентки.
— інформацію про Кирила Ді Лаурентіса неможливо дістати. Мій доступ заблоковано. 
— гаразд, можеш йти,— дівчина вийшла, — він знав, що я почну на нього рити і заблокував. Придурок.
— чому ти виходиш за нього заміж? — у кабінет постукали.
— я зайнята, — крикнула я.
— думаю, що для нас в тебе є час. Еммо, привіт, — це були мої друзі. Єгор, Лія та Єва. 
— повторю своє питання. Чому ти виходиш за нього заміж? — на мене різко виставилися три пари очей.
— що? — мало не кричала Лія
— в сенсі заміж? — спокійно запитав Єгор на відміну від Лії.
— хто ця бідна людина? — засміялася Єва.
— я б не сказала, що він бідний. Мільярдер скоріш за все, — махнула рукою Емма.
— хто він? — запитав Єгор.
— Довбаний. Кирило. Ді. Лаурентіс, — розтягнула я по словах. 
— що? — спокійно сказав Єгор 
— якого біса? — кричала Лія.
— спокійно, я все розповім. 
— розповідай, — сказала Єва
— наші модні будинки під загрозою банкротства. Хтось скуповує наші акції. І з кожним днем все більше. А Кирило запропонував угоду, що викупить всі акції. Які ми втратили. Це одна частина. А друга частина, що я повинна вийти за нього заміж. І бути з ним на всіх світських заходах.
— ти ж їх ненавидиш. — почала свою тираду Лія, — Ти навіть, коли на заходах, які я організовую ледве витримуєш.
— саме так. Але Кирило цього не знає. Тому, я буду його дратувати так сильно, що він не витримає зі мною. І розлучиться. 
— чи ти не витримаєш з ним, —сказав Єгор це ми ще побачимо. 
— сьогодні у нас ввечері побачення.
— де? — запитала Лія.
— у ресторані. Нас помітять сфотографують і надішлють прессі. 
—  геніально, — підперла голову рукою Єва.
— ти придумала? — запитала Емма.
— звісно. Ви всі по роботі? — запитала я у друзів.
— звісно, — погодилася Єва.
— і що дизайнер інтер'єру хоче? — Єва була дизайнером інтер'єру вона мені зробила чудовий дизайн мого будинку. Саме так, як я хотіла.
— ну окрім мене. 
— спочатку я. Бо я перша прийшла, — в кабінет постукали. Схоже сьогодні я не попрацюю. І кабінет зайшла Аліса.
— ти щось вже знайшла? 
— Ем ні. Прийшли з банку, — ось це мені не подобається.
— для чого? 
—  вони кажуть, що більша половина акцій належить їм, а не вам. 
— якого біса? — я вийшла з кабінету і одразу натрапила на представників банку, — проблеми? 
— більша частина вашого модного будинку в Києві і тут у Львові належить нашому банку, тому я думаю, що вам належить звільнити цей кабінет і переїхати у менший, — сказав представник банку. Фіг їм. А не звільнити кабінет. 
— нізащо. 
— Ізабелло, вони мають рацію, — сказав тихо Єгор.
— Єгоре, це моя компанія і нічого не буду робити, що вони кажуть. 
— дзвони Кирилу, — сказала Лія Єгорові 
— ви не будете йому дзвонити, — наказала я друзям.
— тоді батьку. Ти сама це не вирішиш, — сказала Емма.
— тільки не йому. 
— обирай Кирило чи батько? — подзвонити Кирилові означає не бути такою ж сильною, якою я є. А батькові йому стане ще гірше від цього. Я безвихідній ситуації.
— я сама все вирішу і не потрібно нікому дзвонити. Прошу проходьте у мій кабінет, — сказала я представникам банку, — не смійте йому дзвонити! — наказала я друзям. Хоча хто мене послухає. 

КИРИЛО 

— і що ти нам збираєшся повідомити? — сказав мій друг Алекс 
— я одружуюсь, — просто сказав я.
— що? — крикнув Макар.
— нічого собі, — за свистів Михайло.
— хто ця бідна дівчина? — запитала Луїза моя сестра.
— Ізабелла Царенко.
— що? — крикнула на весь мій кабінет сестра, — Вона ж тобі ніколи не подобалася. Як так вийшло, що ти закохався? — у мене задзвонив телефон це був Єгор Зінченко. Чому він мені дзвонить?
— слухаю, Єгоре
— привіт. У нас чіпе. 
— щось сталося з охоронною системою?
— ні, це в нормі.
— тоді що? 
— Ізабелла, — тихо і твердо промовив Єгор.
— що Ізабелла? І чому ти дзвониш до мене?
— ти її наречений.— а він звідки дізнався?
— звідки ти знаєш, що я її наречений?
—  вона сказала.
— на якій основі?
— на тій, що я її найкращий друг, — найкращий друг? 
— і що сталося? 
— я знаю, що ти маєш викупити акції Сарте, — і це сказала молодець Ізабелло, — зараз найкращий момент.
— чому зараз?
— тому, що зараз банкіри в її кабінеті намагаються забрати Сарте, — якого біса? Я ж сказав їм зачекати. 
— я їду, — я завершив виклик і зібрався.
— куди? — своїми зеленими очима подивилася на мене сестра.
— в Сарте. 
—  ми з тобою, — сказав Михайло, хай роблять що захочуть. Приїхавши в компанію я одразу зайшов у кабінет Ізабелли. Вона була розбита. Звісно, забирають її мрію. 
— що ти тут робиш? — одразу накинулася дівчина.
— ми вирішимо цю проблему, — сказав я її на вухо. Вона посміхнулася, — хіба я не сказав тобі почекати? 
— сказав. Але ти говорив за Київське Сарте, — сказав представник банку.
— хіба має значення. Це все Сарте. 
— вибачай, Кириле, але це наше володіння, — я вийшов у коридор, — Макаре, зайди-но. 
— Макар мій юрист. Зараз же оформляєш передачу акцій. 
— спочатку я хочу отримати гроші, — ну ні, я його зараз вб'ю. 
— спочатку ставиш підпис і в той момент отримуєш гроші, зрозумів? 
— звісно. 

Ізабелла 

Я не думала, що один дзвінок Єгора Кирилу може зробити так, щоб всі акції тепер належать Кирилу. Я знаходжусь у стані шоку. Досі. Я пам'ятаю, як він увірвався у кабінет. Коли я була на грані сліз. І коли він сказав, що все вирішимо мене це якимось чином заспокоїло. І він вирішив. 
— дякую, тобі за це, — сказала я,  коли всі вийшли з кабінету і ми з Кирилом залишилися удвох.
— я виконав тільки свою частину договору. Нічого більшого. Не думай, що це заради тебе, — і знову він поводиться, як мудак.
—  а я то подумала, що ти можеш поводитися нормально, але ні ти поводишся, як завжди.
— і як я поводжуся? — він стояв занадто близько до мене. І дивився на мене своїми блакитними очима. 
— як мудак, — і вийшла з кабінету,— дівчата, Єгоре, ми йдемо разом вечеряти. 
— ми ж сьогодні мали вечеряти, — звісно, він ж одразу вийшов за мною.
— а я не вечеряю з мудаками, — Лія, Єва, Емма та Єгор ледве-ледве стримували свій сміх. Та друзі Єгора і його сестра Луїза Ді Лаурентіс. 
—  це я мудак? — підняв хлопець дві свої брови. 
— так, тому, що я не бачу іншого мудака, — вказала я руками на весь офіс.
— ходи-но сюди, — схопив хлопець мене за руку і повів кудись.
— де ти мене ведеш? 
—  у машину.
— я не сяду! Нізащо. 
— а тебе ніхто не питав, — хлопець підняв мене на руки відкрив пасажирські двері і посадив мене у крісло та ще й закрив їх, щоб я не вийшла. Варвар!
— це нормально? — сказала я коли він завів двигун і машина поїхала.
— цілком, — сказав хлопець уважно дивившись на дорогу. Навіть на мене не дивився.
— ти варвар!
— а ще мудак, ти забула ще це слово. 
— точно. Кирило Ді Лаурентіс варвар і мудак. Де ти мене везеш? 
— вечеряти. Ми домовилися. 
— а я передумала. 
— так, ти щось таке бурмотіла, — махнув вільною рукою, бо іншою він кермував машиною.
— ти мене бісиш. І кермуй двома руками. 
— це взаємно, сонце, — ще й сонцем називає . 
— не називай мене так! 
— я буду тебе називати, як мені заманеться, сонце, — тримайся Кирило Ді Лаурентіс, бо ця вечеря буде найгіршою. Мій телефон задзвонив це була Аліса.
— слухаю.
— я знайшла, але небагато. 
— що саме? 
— У пана Кирила алергія на котів, петрушку і кріп. 
— чудово. Ще щось є? 
— поки, що все
— добре цього вистачить, — завершила я телефонну розмову.
— ти вже закінчила говорити по телефону, бо ми приїхали.
— та, ходімо, — я намагаюся відкрити двері, а вони заблоковані. Якого біса? — як мені вийти, якщо двері заблоковані? 
— вірно, бо я їх заблокував, а якщо ти захочеш втекти.
— якщо я захочу втекти, ти мене зловиш. Тому немає сенсу тікати. 
— але ти щось задумала
— ні, — просто сказала я.
— ні? 
— ні і відкрий ці кляті двері я їсти хочу. 
— а якщо не відкрию? — він грав з вогнем.
— з'їм тебе, — наблизилася я своїм обличчям до його і відчувала його подих на своїй шкірі.
— мені стало лячно. Ходімо в ресторан. 
Кирило, як справжній джентльмен відкрив двері і навіть подав мені руку від чого я була здивована. Зараз він поводився, як нормальний хлопець, але не потрібно забувати, Ізабелло, що він ще той мудак. Ми зайшли у ресторан за руки вроді нічого незвичного, але я хвилювалася. 
— заспокійся, — сказав хлопець мені на вухо, коли я сіла на крісло, а хлопець його засунув, щоб мені було зручно. 
— я спокійна, як удав
— дійсно, ти свою сумочку так стискаєш, що мені здається ти її порвеш, — дідько, навіть я не помітила, як її стискаю пальцями.
— все, ти помічаєш. 
— що будеш замовляти? 
— салат і лате. 
— офіціанте, підійдіть.