Розділ 21. Батько поганого не порадить

У кабінет зайшла Габрісія, одна з працівниць кухні, з підносом у руках. Ян вже й забув, що замовляв для Ольшанського каву. Той взяв чашку і розслаблено влаштувався в кріслі, закинувши ногу на ногу.

— Вам теж кави, дьєре Яне? — поцікавилася Габрісія.

У відповідь він лише хитнув головою. Кава в його ситуації не допоможе. Йому б отрути. Такі новини, які на нього звалилися сьогодні, треба вислуховувати під кінською дозою йонського зілля. Як старому інтригану вдалося обкрутити його круг пальця? Щось у документах явно не чисто. В жилах Яна скипала кров. Крім пекельного гніву на Ольшанського брала досада і на себе самого — адже він власноруч свого часу підписав договір заручин і власноруч підписав наказ про зарахування Валерії в академію. Краще б собі смертний вирок підписав.

Одруження входило в плани Яна лише в далекій-далекій перспективі. Та й наречену він уявляв собі якось інакше. Вірніше, взагалі, ніяк не уявляв. Та він і подумати не міг, що нею виявиться ця дияволиця у спідниці (а іноді без спідниці) з вибухонебезпечним темпераментом Ольшанських і сумнівним земним менталітетом.

Кажуть, в критичні моменти все життя пролітає перед очима, ось і у Яна пролетіло, щоправда вибірково — лише фрагменти, пов'язані з Валерією — як цей «справжній янгол» підриває його чорнильницю, як розкуйовджує тренажер, як перекидає на старшокурсників напої і фрукти. О, татко ще не уявляє, що його донька зробить з ним, коли він ощасливить її новиною про заручини. Ще й Яну прилетить.

— Дьєре Алене, я наполягаю, щоб ви поки нічого не казали вашій дочці. Я повинен спочатку ретельно перевірити всі документи, проконсультуватися з юристами.

Напевно, знайдеться якась лазівка, щоб усе анулювати.

Ольшанський вислухав прохання благодушно — на його самовдоволеному обличчі читалося, що в документах усе чисто і Яну не вдасться відкрутитися.

— Добре, я поки нічого не скажу Валерії, — погодився Ольшанський, але його хитрий примружений погляд говорив, що не все так просто. — За однієї умови. Якщо ваші юристи підтвердять достовірність документів, ви перший повідомите моїй дочці цю радісну новину — про ваші з нею заручини.

Ян промовчав, але це не означало, що погодився. Його юристи що-небудь нариють.

Ольшанський почав підніматися з крісла. Його рука ковзнула по підлокітнику і несподівано змахнула чашку з недопитою кавою. Мабуть, він забув, що поставив її туди. Якимось дивом Ольшанський викрутився в хитромудрому па і примудрився залишитися сухим і не ошпареним. Але благодушна посмішка зійшла з його обличчя.

— І не зволікайте, — невдоволено буркнув він і вийшов з кабінету.

До початку першої пари залишалося чверть години, коли у Валерії в кишені спрацював мобільний кристал. За ці дні вона вже звикла до місцевого магічного девайсу і не дивувалася, як це — читати повідомлення долонею. Варто було торкнутися шорсткої поверхні, як у неї у вусі зазвучав незнайомий жіночий голос. Юний і дзвінкий.

— Лерочко, це я, твоя сестра.

Валерія мало кристал з рук не випустила.

— Чекаю тебе на лавці в парку біля входу в академію. Приходь скоріше, поки я тут одна. А то скоро батько повернеться.

Думки в голові застрибали чехардою. Сестра??? Сестра!!! Як таке можливо? У Валерії був тільки брат — від другого шлюбу мами. І то він в іншому світі. Ну ж бо, Леро, не гальмуй! Якщо в цьому світі знайшовся «льотчик-випробувач» — батько, то тут можуть бути й інші родичі. Адже Ольшанський напевно одружений. І якщо у нього від цього шлюбу є дочка, тоді, виходить, вона сестра Валерії.

Про Ольшанського вона й чути не хотіла — цей тип в потворному циліндрі їй зовсім не сподобався. Вона була на нього страшенно зла і бачити не хотіла. Але сестра... сестра — зовсім інша справа! Валерія завжди мріяла про сестру. Ніхто, звичайно, не гарантує, що їй будуть щиро раді, але шанс знайти в особі сестри близьку людину хоч і невеликий, але був.

Вона швидко йшла до призначеного місця, продовжуючи прокручувати в голові приголомшливу новину. І раптом у неї вийшло зіставити два факти. Марчел казав, що познайомився з дівчиною, яка приїхала відвідати сестру. Так це напевно він з сестрою Валерії і познайомився! Здається, він згадував, що її звуть Злата.

Валерія помітила її здалеку. Все як описував Марчел — неймовірно красива, волосся незвичайного золотистого кольору, ніжний рум'янець на щоках. В елегантному бежевому дорожньому костюмі. Сумочка і туфлі — витвори мистецтва.

— А я такою тебе і уявляла, — Злата підскочила з лавки назустріч і схопила Валерію в обійми, огорнувши хмаркою ніжного трояндового аромату. — Ти така схожа на батька.

Сумнівний комплімент, але Валерія вірила, що Злата сказала це від чистого серця.

— Ти й не уявляєш, як я зраділа, коли він розповів про тебе. Я завжди мріяла про сестру, — вони сіли на лавку, але Злата продовжувала тримати Валерію за руки. — Взагалі-то батько не хотів, щоб ми з тобою сьогодні бачилися. Він сказав, що потрібен відповідний момент, щоб нас познайомити. Але я не втерпіла.

— І правильно зробила! Чому він повинен вирішувати, коли нам бачитися? — обурилася Валерія.

Злата кивнула, але одразу ж заступилася за батька.