Розділ 16. Командний дух

Черговий навчальний день пролетів швидко, але найцікавіше було попереду. Сьогодні після занять намічався грандіозний захід — жеребкування для магічного турніру. Захопливе передчуття заволоділо всією групою, та й Валерії передалося. Хоча жеребкування не вважалося офіційною частиною турніру, але традиційно студенти сприймали його як відкриття змагань. Команди-учасниці збиралися на величезній галявині неподалік від будівлі академії — на суперників подивитися, себе показати, а також витягнути жереб — дізнатися, під яким номером виступатимуть.

Команда під керівництвом Тереси, учасницею якої Валерія стала завдяки самовідданій боротьбі з Тоцьким, називалася «Яструби». Чому так войовничо, Валерія не знала. Але їй подобалося. Нехай вони першокурсники, але дзьоби і кігті у них є. У кожної команди була своя форма, і у «Яструбів», певна річ, теж. Темно-сині спідниці у дівчат і такого ж кольору штани у хлопців. Білі блузи та білі сорочки. Форму для Валерії Тереса замовила у коменданта, щойно її включили до складу команди. Шили форму поспіхом, але, на щастя, встигли. За годину до початку жеребкування один із чергових студентів приніс спідницю і блузу прямо в кімнату Валерії.

Все підійшло ідеально. Вони з Тересою синхронно переодяглися і вийшли в їдальню чекати інших. Хлопці вже теж були готові — сиділи, попивали чайок в очікуванні дівчат. Валерія подивилася на бійців своєї команди і відчула, як її захоплює командний дух. В однаковому одязі, вони були кожен по-своєму гарний. Марчел, як завжди, неперевершений. Філіп — крутий, його потужні плечі безжально розтягували тканину сорочки. А шоколадний Муачо, якому форма на диво надзвичайно личила, загадковий і таємничий. Валерія так поки і не бачила Лема — четвертого хлопця в групі. Як з'ясувалося, саме в день її появи в академії, йому терміново довелося поїхати додому в якихось справах. Але з дня на день він повинен був повернутися.

Бланка не змусила себе довго чекати — теж незабаром з'явилася в їдальні. Затримувалася лише Моніка.

— Допрацьовує образ, — з легким сарказмом пояснила відсутність модниці її сусідка по кімнаті.

Не минуло й п'яти хвилин, як пролунав дзвінкий цокіт підборів, і в їдальню влетіла Моніка. Одразу ж стало зрозуміло, в якому саме напрямку була спрямована її робота над образом. Доопрацюванню піддалася командна форма. І як це Моніці вдається? Начебто та ж строга спідниця і та ж блуза з довгим рукавом, але виглядали вони на Моніці чарівно-спокусливо.

— Дівчата, як думаєте, краще цю синю брошку чи цю блакитну приколоти? — Моніка по черзі з’єднала спокусливий виріз на блузі спочатку однією шпилькою, а потім другою.

І хоча запитання адресувалося жіночій половині команди, чоловіча проявила ще більший інтерес. І лише Філіп зніяковів і опустив погляд в чай.

— Краще взагалі без них, — не проґавив нагоду пожартувати Марчел. — Ти прекрасна сама собою, без прикрас, — послав він їй свою фірмову ловеласівську посмішку.

А Тереса проявила суворість:

— Надягай обидві й ходімо. Інакше не встигнемо.

Моніка вирішила показати себе відповідальною — послухалася наказу старости і прилаштувала обидві брошки. На своє виправдання прошепотіла Тересі:

— Розумієш, там буде він, дьєр Анджей, новий член опікунської ради. Пам'ятаєш, я розповідала? Солідний, заможний і, головне, не одружений. Це мій шанс справити на нього враження.

Валерія помітила, як згасли очі Філіпа, коли до нього долетіли слова Моніки.