Розділ 12. Це вона

Бесіда з професором Ксаверієм з кафедри стихійної магії зайняла у Яна більше часу, ніж він планував. У свій кабінет він повертався з думкою, що Валерії там вже давно немає. Напевно, втекла, щойно усвідомила, що обсяг робіт нездійсненний. Власне, саме цього Ян і хотів.

Однак, варто було йому увійти в свої володіння, як перед його поглядом постала  і сама Валерія і творіння її рук. Не помітити стенд в принципі було неможливо. Вона зухвало розташувала його на центральному столі, притуливши до стопки книг. При цьому виглядала кричуще задоволеною.

Ян очам своїм не повірив. Як їй це вдалося?! Він зупинився на порозі і пару секунд з подивом дивився на стенд. Прикрашений акуратними ілюстраціями, він виглядав обурливим доказом повного провалу планів Яна.

— Ось усе, що ви просили, — зелені очі так і сяяли переможним торжеством. — Я можу бути вільна?

— Ні, не можете, — вирвалося у Яна мимоволі. Слова прозвучали набагато емоційніше, ніж йому хотілося б. — Я повинен усе перевірити, — додав він уже спокійніше, надавши голосу солідності.

Ян був майже впевнений, що ілюстрації — це єдине, що Валерія зробила, як годиться. Самі тексти виявляться безглуздим набором слів. Не могла ж вона і справді за півтори години опрацювати весь той матеріал, який він їй залишив?

Ян був обізнаний у студентських хитрощах. Деякі особливо спритні індивіди іноді здавали на перевірку роботи, де лише кілька початкових фраз стосувалися справи. Решта тексту могла бути повною нісенітницею. Вони сподівалися, що викладач полінується читати кожну роботу від початку до кінця. Іноді такий прийом спрацьовував. Викладачі — теж люди. Але в даному конкретному випадку цей номер у Валерії не пройде. Ян прочитає кожне написане нею слово.

Він почав з екскурсу в історію академії. Пробіг очима текст. Причепитися було абсолютно ні до чого. Він сам краще не написав би. Наступними перевірці піддалися біографії професорів. Ось тут вже він точно сподівався знайти на ходу складені небилиці, а не реальні факти з життя викладачів. Але ні, всі дані були безпомилкові. Роздратування наростало з кожною новою прочитаною на стенді статтею. Все вірно! Перед ним ідеальна робота, на яку в середньостатистичної студентки пішло б кілька днів. Хоча про що це Ян? Він давно зрозумів що «середньостатистична» і «Валерія» слова несумісні. У ній енергії — на трьох, темпераменту — на п'ятьох, а уїдливості — на десятьох.

Он, стоїть з принизливою посмішкою і стежить кровожерливо за його безглуздими метаннями. Прокляття! І як їй все це вдалося? Як?! Ян відчував, що дівчина ошукала його, але, на жаль, не знав, як це довести. Невже час визнавати поразку? А от і ні, що там за зразок есе вона обрала? Це зовсім не те, яке мав на увазі Ян. От і попалася!

Він тицьнув пальцем у текст і, внутрішньо тріумфуючи, заявив:

— Я ж просив, в якості зразка взяти не перше-ліпше есе, а конкретне.

— Це воно і є. Ось ті слова, що ви називали: «...тому іншої такої академії в князівстві немає...» — вона провела пальцем по рядку.

Дідько! В есе дійсно були ці слова. Повна фраза звучала так: «Вона розташована в лісі, а не в місті, тому іншої такої академії в князівстві немає». А в тому есе, яке Ян мав на увазі, був значно більш пишномовний вислів. Щось в дусі: там найкращі професори, найбільш передові педагогічні методики, найсміливіші науково-магічні розробки, тому іншої такої академії в князівстві немає. Те есе було в самій середині — до нього їй було не дістатися. Хто ж знав, що їй трапиться інше з точно такою ж фразою?

— То я можу йти? — скільки було підступності в її легкій посмішці.

Відпустити Валерію означало визнати поразку. І хоч її перемога була очевидною, Ян все шукав, до чого б причепитися. Не знайшов нічого кращого, ніж сказати:

— Спочатку канцелярське приладдя приберіть. Чому воно розкидане по всьому столу?

Не те щоб воно справді було розкидане, але два олівця виявилися не на місці.

Валерія слухняно підійшла до столу.

— Ну нарешті, нормальне завдання. Хоч трохи трудомістке, — складаючи олівці в коробку, ніби мимохідь зауважила вона, — не те, що попередні простенькі до нудоти.

Погляд зелених лукавих очей не залишив сумнівів, що над Яном жартують. Він з шумом втягнув повітря. Нестерпне дівчисько! Ось же дістанеться комусь така наречена. Не заздрив він цьому бідоласі.

— Ідіть, Валеріє. Вашу двійку анульовано. Ви зараховані в турнірну команду, — підписав Ян сам собі смертний вирок. Тепер турнір перетвориться для нього на пекло.

— До побачення, — домігшись свого і добивши Яна, шахрайка попрямувала на вихід. — Гарного вечора, дьєре Яне.

За нею зачинилися двері, а у нього у вухах ще лунав її голос. Йому подобалося, як вона вимовляє його ім'я. Йому чулося — Йян. Дзвінко, емоційно, з легкою паузою, ніби дражнить.

Якийсь час він задумливо витріщався на стенд, вирішуючи, куди його подіти. Роздуми перервав брат, що заглянув у кабінет.

— А це що? — здивувався Ентоні інсталяції на столі. — Стенд для абітурієнтів? Чи не зарано? До вступної компанії більше півроку.

— Не зарано, — огризнувся Ян. Брат своїми запитаннями ще більше підкреслював весь сьогоднішній нищівний провал Яна.