Розділ 5. Надзвичайна ситуація

Після розмови з братом Ян вирушив у бібліотеку. Три просторі зали, стелажі до стелі з тисячами і тисячами книг, серед яких багато раритетних — це була гордість академії. Але в даний момент Яна цікавило дещо інше — архів, невеличка кімната, куди вхід студентам був заборонений. Ян збирався покопирсатися в старих записах, погортати стародавні рукописи. Його цікавило питання, чи бували випадки спонтанного виникнення мітки Ольшанських у людей, які до цього роду не мали жодного відношення.

З голови не йшла землянка, яку цілком можна було б прийняти за представницю роду, і, до речі, не лише через мітку, а й через її темперамент. Серед Ольшанських частенько зустрічалися люди зі складним характером — вибухові, зухвалі, відчайдушні.

Але якщо вона дійсно представниця роду, тоді виникає резонне запитання, як таке могло статися? Невже хтось із Ольшанських навідувався в земний світ? Мало того, що подібні «прогулянки» під силу лише одиницям, так це ще й суворо заборонено. І якби ще цей хтось побував там лише з цікавості, так би мовити, з ознайомчою екскурсією, але ж ні — він встиг провести час з «користю» і задоволенням. На такі контакти накладено ще більшу заборону — втручатися в життя немагічних світів небезпечно, і, якби йшлося про когось іншого, Ян би одразу відкинув свою версію. Але ж це Ольшанські. Хтозна, на що вони здатні.

Ян влаштувався за одним із письмових столів — обклався архівними талмудами і рукописами і з головою поринув у роботу. Він і не помітив, скільки часу минуло, поки переглядав пожовклі від часу сторінки. Повернутися в реальність змусив звук чиїхось квапливих кроків. В кімнату влетіла Зузанна, молоденька викладачка, яка розпочала роботу в академії кілька місяців тому. Дуже старанна і працьовита. Завжди охайна, з ідеальною суворою зачіскою. Тому було вдвічі більш дивно бачити її такою — захеканою, змиленою, з палаючими рум'янцем щоками.

— Дьєре Яне, у нас надзвичайна ситуація! — схвильовано випалила вона, дивлячись на Яна повними жаху очима. — Там, — показала рукою на вікно...

Валерія з подивом спостерігала, як по коридору в їдальню крокує Сергій Санніков, і у неї скипали мізки. Як міг її однокурсник опинитися тут, в гуртожитку магічної академії? У нього, що, теж прокинулася мітка Ольшанських?

Вона навіть очі протерла про всяк випадок. І, о диво, цей нехитрий прийом спрацював. Хлопець, що прилаштовувався на сусідньому стільці, був тільки дуже схожий на Сергія. Але при близькому розгляді відмінності все ж знайшлися. Як один, так і інший — красені-блондини. Ще й очі блакитні. Але конкретно цей екземпляр мав трохи більш грубі риси обличчя. Сергій — той, взагалі, милий, як кошеня.

— А я на запах кави прийшов, — посміхнувся блондин. — Тересо, наллєш?

— Сам руки маєш, — відфутболила його староста. — Ти чому не на заняттях? З глузду з'їхав Лютого прогулювати? Відрахують!

— Не відрахують, — відмахнувся він від Тереси і, подарувавши Валерії променисту посмішку, представився: — Марчел. А тебе як звуть?

О, і посмішка у нього точнісінько така ж, як у Сергія.

— А її Валерія, — випередила Тереса, і, звертаючись до неї, додала: — Марчел у нас красень-ловелас, розбивач жіночих сердець і колекціонер легких перемог. Не рекомендую.

Валерія посміхнулася. Їй імпонувала прямолінійність старости. До речі, характеристика, яку вона дала Марчелу — один-в-один збігалася з тією, яку заробив Сергій. Той теж встиг прославитися блискавичними змінами дівчат — жодну спідницю не міг пропустити.

Марчел анітрохи не образився на викривальні слова Тереси і продовжив посміхатися в бік Валерії.

— Дивись, — він дістав з кишені циліндр завдовжки в долоню. — Остання модель.

Циліндр зовні був зовсім непривабливим. Зроблений з матового скла. Поверхня шорстка. Ну і чим тут хвалитися?

Марчел злегка потряс його в руці, і, нічого собі!, циліндр засвітився. Світло було нерівним, миготливим. Валерія відразу згадала лампу на столі у Тоцького, від якої виходило схоже світіння.

— Це мобільний кристал, — пояснила Тереса. — Бувають ще стаціонарні. Засіб зв'язку.

Отже, Валерія правильно визначила призначення тієї циліндричної лампи.

— Можу позичити на деякий час, — знову пустив у хід примітивні методи зваблювання Марчел. — Хочеш?

Тереса закотила очі:

— Він невиправний. Не ведися. Тобі і так дадуть мобільний кристал. Він усім студентам видається. У нас же повний пансіон.

— Порівняла той допотопний, що видає академія, і цей, — не вгамовувався Марчел, крутячи в руках свою іграшку. — А до речі, що ти робиш сьогодні ввечері? — підморгнув Валерії.

— Чорнильниці підриває, — відповіла замість неї Тереса. — У Тоцького вже підірвала, твоя наступна.

Посмішка зійшла з обличчя блондина:

— Що, справді, підірвала ЙОГО чорнильницю?

— Угу, — кивнула Валерія.

Ідіотський блиск в очах Марчела змінився повагою.

— Ну ти даєш…

Після того, як з кавою було закінчено, Тереса вирішила, що саме час відвести Валерію до коменданта, який і повинен видати новій студентці мобільний кристал і ще багато чого необхідного для життя в гуртожитку.