8.2

Коні невдоволено пирхнули, й візник зіскочив зі свого місця, розсипаючись у вибаченнях. Та, звісно, батько Ноеля їх не прийняв.

— А що б тебе! — вилаявся демон, — Гадаєш вибачення щось змінять?! Я поспішав у справах! Ти мав дивитися на дорогу, паршивцю! А якби ти когось вбив?!

— Мені дуже шкода, лорде. Прошу, я не хочу проблем... — пробелькотів старий візник. Зітхнувши, я вибрався з екіпажу. Схоже, мені таки доведеться втрутитися.

— Треба було думати про це раніше! Тепер будеш розмовляти зі слідчими!

Проковтнувши роздратування, я зітхнув:

— Шановний, вам не здається, що слідчі мають важливіші справи, ніж тішити ваше роздуте его?

Як і очікувалося, щойно лорд Дормін побачив мене, як його і без того червоне обличчя перекосило від огиди. Цей покидьок завжди ненавидів ельфів, і зокрема ельфійок. Особливо відколи його єдиний син одружився з Агнес.

Я чекав крику, бо лорд Дормін в принципі не славився нормальним характером та пристойним поводженням, але отримав натомість хвилю презирства. 

— Любонько, це не жіноча справа. Перш ніж так говорити до шанованого чоловіка, варто для початку обзавестися власним, — відказав він. — Ну, чого став?! — гаркнув на візницю. — Я негайно викличу слідчих, викличу мого сина, і він подбає про те, щоб цей екіпаж ніколи більше не виїжджав на вулицю! А ти розвозив лише прадемонів у пеклі!

— Шановний, ваш син просто зараз у медовому місяці, — крижаним тоном процідив я, — І точно не відмовлятиметься від відпочинку з моєю чарівною кузиною тільки заради того, щоб налякати нещасного візника. Проте, я впевнена, якщо ви не припините погрожувати і кричати на всю вулицю, хтось з його помічників радо заарештує вас за порушення спокою і приниження чужої гідності.

— Яс-с-с-сно, — закотив очі лорд Дормін, — яка кузина, такий і характер. Послухай, дівчинко, — він підступив до мене ближче, — я б радив тобі забратися геть, доки у нас тут чоловічі справи, і не заважати. Якщо мій син прикриває надмірне нахабство однієї гостровухої і готовий покрити її сором, взявши заміж, то це не означає, що абсолютно кожна захищена від попсованої репутації.

Добре, що ми з Лілією помінялися тілами. Бо, якби я зараз був в іншому тілі, не впевнений, що стримався б.

Ні, можливо я не прийняв би бойової форми — зрештою, він був того не вартий. Однак це не завадило б мені йому врізати.

— Єдиний сором тут — бачити що ви розвели скандал на порожньому місці, лорде Дорміне.  На вас вже перехожі озираються, але вам, з вашим паскудним характером, вже не звикати, правда? Не ганбіть вашого єдиного сина та йдіть собі по своїх справах. Ви ж, ніби то, поспішали? Чи то була лише брехня, щоб пригнобити чесного демона?

На мить я задумався. Адже мав інші способи відплатити мерзотнику.

Один непомітний порух пальцями, й у повітрі повисло простеньке, але шкідливе закляття, що знає ледь не кожна дитина. А за мить на штанах демона розповзлася темна пляма.

Лорд Дормін аж побуряковів від гніву. 

— Вухата мерзотнице, — просичав він. — Ти за це заплатиш!

— Ох, — зітхнув я із вдаваним співчуттям, а тоді приклав руку до грудей та закліпав віями, запевнившись у тому, що кілька перехожих, охоплені цікавістю, підійшли достатньо близько, — То ось, куди ви так поспішали! Лорде Дорміне, запевняю вас, вам нема чого соромитися! Нетримання сечі — цілком нормальна річ для вашого поважного віку! От зараз поїдете додому, перевдягнетеся, й усе буде добре!

Перехожі стали перешіптуватися, поглядаючи у його бік. Дехто стояв досить близько, щоб помітити темну пляму, тож я не мав сумнівів у тому, що це стане головною темою для обговорень принаймні на найближчі кілька годин.

Лорд Дормін відштовхнув геть мою руку, але поглядів від того стало тільки більше. Він зашарівся, наскільки може шарітися демон, і відступив до свого екіпажу. 

— Я ще з цим розберуся! І ти, жінко, колись дізнаєшся, де твоє місце! — пригрозив він мені кулаком і застрибнув всередину, ховаючись від людей за шторкою.

Яке ж крихке в цієї падлюки его.

Я не припиняв всміхатися, аж поки екіпаж не поїхав геть, а тоді візник підійшов до мене та вдячно стиснув мою руку. Очі старого були вологими від сліз.

— Дякую, доню. Не варто було через мене терпіти таке приниження... То недобре, ніхто не має права так говорити до вас. 

— То пусте, — я обережно поплескав його по зморшкуватій руці, — Ви його не бійтеся. Його син справедливий чоловік. Геть не схожий на свого тата. Всі його погрози нічого не варті.

На щастя, решту шляху до маєтку леді Абер ми подолали без пригод. Не було ані зіткнень, ані стихійних лих, навіть небо не розкололося.

Пройшовши повз охоронних змійок, що вже добре знали обличчя Лілії й пропустили мене, я нечутно прошмигнув нагору, до її кімнати. Там знайшов шухлядку, яку вона показувала мені зранку, прихопив рожевий конвертик та забіг до ванної кімнати.

Як же добре було нарешті освіжитися! В мене ніби гора з плечей звалилася. Навіть біль трохи притлумився, і я знову почувався живим.

Коли я спустився сходами на перший поверх, зрозумів, що у леді Абер гості: вона подзвякувала чашечками та блюдцями, накривала на стіл.