РОЗДІЛ 7

Ліля

Я завжди мала паскудний гарячий характер, що там гріха таїти. Про надмірну запальність знали всі мої колеги, та й друзі теж — гаразд, єдина близька подруга, бо всі інші біля мене не трималися довше, ніж кілька місяців. Імовірно, також через характер. 

Але завжди, розізлившись понад міру, я встигала заспокоїтись буквально за кілька хвилин. Пошуміла і затихла — типова характеристика більшості моїх емоційних збурень.

Цього разу щось пішло не так. На те, щоб втихомирити гнів, мені знадобився би весь час цього світу, і навіть його могло бути недостатньо. 

Зрештою, моє серцебиття нарешті вирівнялося, я сама — заспокоїлася достатньо, аби зі здоровим глуздом дивитись на все, що сталось, і тепер всередині зріло жахливе почуття провини. Гострі сталеві крила попсували королівські штори та скатертину, ми з Ітаном розгромили тут купу всього... Принцеса Мілліана явно не зрадіє, побачивши ці зміни. 

А найгірше, здається, я справді могла нашкодити Ітанові. Те, що він в моєму тілі, діло вже десяте. Але раптом би він загинув остаточно через цей зрив? Добре, що поруч опинився бог, але що, як Ліонель не встиг би нас розборонити? 

Пощастило, що божого голосу в голові зараз не було, і присоромити знову Претемний Лі мене не міг. А щоб не слухати цього всього у виконанні Мілліани, я кинулась до вікна і, змахнувши крилами — на щастя, ті повернулись до нормального вигляду, — злетіла вгору.

Потім вирішуватиму, що робити з усім, що накоїла!

Набираючи висоту, я відчувала, як тіло буквально наповнюється духом свободи. Хотілось злетіти вище, ще вище!

Злість поверталась знову. Та як Ітан сміє в чомусь звинувачувати мене! Він... Та це жалюгідно! Так, я не повинна була зриватися, так, не мусила ставити його в небезпечне становище, але на цьому — все. Він намагається переконати мене, ніби все можна вирішити мирно, просто мимрячи собі під ніс. Ха! Як би не так! Походить в жіночому тілі і дізнається, як воно, коли кожна паскуда намагається вказати тобі, що робити, хто завгодно може простягнути руки, а в тебе нема магічної сили, та й фізичної також, аби вдарити ворога якомога сильніше.

Якби я намагалась робити все правильно, була скромною, спокійною та тихою, як від мене того завжди хотіли, я б вже давно втратила все, що маю. Все моє життя — низка випробувань, і хай я не вмирала, як Ітан, але могла б це зробити, якби здалась бодай на секундочку. 

— Не можна, — просичала я собі під ніс, — постійно бути обережним! Не можна від всього вберегтися! Інакше тобі гарантовано вдарять в спину, завжди, просто завжди! І довіряти нікому теж не можна...

От я, дурна, довірилась йому. І тепер опинилась в чужому тілі, хай і дужому, але навіть звикати до нього не повинна. 

Бо ці прегарні крила, ця міць і сталь, замість змінювати світ, буде запхана у найдальшу комірчину, доки Ітан продовжить нидіти, орієнтуватись на закони і "вирішувати все спокійно". Терпітиме расизм, приниження, аби тільки ні на кого не гримнути. Гидота! 

Не знаю, скільки часу я літала, киплячи від злості і на нього, і на саму себе, але зрештою змусила себе приземлитись на одній з центральних вулиць. Тоді, розправивши крила — кому не подобається, нехай обходять! — рішуче закрокувала бруківкою. Треба б повернутись до леді Абер... але нічого. Можу і погуляти трішки. 

Так, я була доволі помітною фігурою, і спочатку люди зглядалися. Але впевненість в собі робила хорошу справу: ніхто не зважувався підійти, а згодом і самі почали відводити погляди. 

Правильно, нема чого витріщатися на мене. Зі мною все в порядку. Крила незвичні? Нехай заздрять! 

Так, продовжуючи накручувати себе і водночас намагаючись не думати, куди ж подівся Ітан і чи все з ним гаразд, я крокувала, певне, хвилин десять, аж доки на мене не налетів якийсь чоловік. 

— Прокляття, — він сплюнув пір'їну, яка випадково залетіла до рота. — Ну звісно, Ітане, це ти! Треба тримати свої крила при собі! Ці вулиці не розраховані на... Таке. 

Цікаво, як би зреагував Ітан? Промурмотів "вибачте" і посунувся б? Ну звісно. 

Я розправила крила ще ширше. 

— Заздриш? — поцікавилась з викликом, змірявши юнака поглядом.

Незнайомець недобре зблиснув блакитними очима, однак, замість кинути черговий злісний коментар, зітхнув, провівши рукою по білявому волоссю, ніби намагаючись пригладити його. Між неслухняних пасм стирчали горстрі ельфійські вуха.

— Щось ти сьогодні не в настрої. Але воно і зрозуміло, якби таке сталося зі мною... — на мій подив, його співчуття здалося щирим.

За мить він прокашлявся, поправляючи хустинку на шиї.

— Ти як взагалі, тримаєшся?

— Насправді, — я намагалась тримати спину рівно і говорити чітко та впевнено, — все в порядку. Зрештою, мені подобається оновлення мого тіла... І оновлення в родині теж подобаються, бо всі злочинці повинні перебувати за гратами. Наше життя потребує адаптації.

Знайомий Ітана розгублено кивнув, хоч і уникав дивитися мені в очі.

— Звісно. Вибач, було безтактно з мого боку нагадувати, — з його губ вирвалося винувате зітхання, — І я мав навідати тебе раніше. Просто в академії навалилося стільки справ, сесія... Знаєш, професорка Орвана досі тебе згадує, й шкодує, що не змогла вмовити тебе залишитися і викладати.