6.3

"Вимикання божественного зв'язку передбачає повне позбавлення дару, — нагадав Аксель, — аж до процедури екстреного божественного відновлення. Але Ліонель, той, який з вогняною кулею, вміє це робити якось частково..." 

Заздрю йому. 

"І, до речі, я думаю, міг би знайти піксі..."

Аксель помовчав кілька секунд.

"І спалити піксі..."

“А у того вашого Ліонеля позашлюбної доньки часом нема на ім'я Ліля?” — не втримався я.

Аксель аж закашлявся. 

"Боже збав вас від леді Кори! А інших доньок у лорда Шантьї, я сподіваюсь, нема. Ми ледь ту витримуємо".

Я задумливо поглянув перед собою. Дрібні камінці трохи поколювали ноги, однак навіть це було краще, ніж провести ще бодай годину на підборах.

"То ви допоможете? Із піксі, — з надією спитав я, — Тільки без убивств, заради бога. Ще не вистачало Ноелю та Агнес медовий місяць зіпсувати".

"Я можу пошукати в архівах. Не ваших архівах, а наших, звісно, до яких звичайні варлоки не мають доступу. Однак мій шарм відкриває будь-які двері, — розсміявся Аксель. — Але раджу все ж освоїти вогняну кулю. Вона доволі ефективно вирішує більшість проблем".

Я не став казати, що не мав із нею ніяких проблем ще з академії, бо це база бойової магії. Зрештою, це було і не важливо. Якби він зміг просто сьогодні знайти для мене цю піксі, я і феєрверк на його честь би у небо запустив.

"Я був би вельми вдячний за вашу допомогу, і, звісно, надам будь-яку посильну допомогу зі свого боку, якщо вона вам колись знадобиться".

"Що ж. Я міг би спробувати допомогти, але для цього, — Аксель кахикнув, — мені треба б переміститися до вашого світу".

Я кліпнув, тоді прокашлявся, намагаючись подолати розгубленість.

"Що ж, коли ви це зробите, я з радістю надам вам прихисток в моєму маєтку і забезпечу вас усім необхідним. Але, якщо вам потрібна моя допомога безпосередньо для переміщення, боюся, мені необхідні точні інструкції від вас".

"Знадобиться деяка порція темної сили і, звісно, нескладний ритуал. Я впевнений, для вас це не стане проблемою. Головне встигнути зробити все до того, як Ліонель або Вед встигнуть втрутитися. Було б добре, ясна річ, знайти Ворота, але я не впевнений, що вони в цьому світі існують".

Я гмикнув.

Цікаво, що він міг допомогти мені лише в обхід божественної волі. Це, звісно, здалося мені підозрілим.

Невже боги спеціально тримають нас у такому стані, незважаючи на усі ризики і незручності? Роздратований, я був більш ніж готовий до бунту та будь-яких наслідків.

"Звісно, я негайно цим займуся", — подумки буркнув я.

Знайти інгредієнти для переходу Акселя у цей світ було не складно. Я навіть мав усе необхідне у власній лабораторії. У цьому плані була тільки одна проблема — я досі був у тілі Лілії, тож не міг увійти через парадні двері. Хіба що...

План зародився в моїй голові доволі швидко, і здавався доволі простим. Я добре знав свій маєток та околиці, та й тепер, у жіночому тілі, став спритнішим і непомітнішим.

Накинувши каптур плаща на обличчя, я цілеспрямовано рушив у бік родинного маєтку. Час мені нарешті повернутися додому і до своїх обов'язків.

Крадучись через сад, я дійшов до таємного проходу у живоплоті, яким користувався ще від самого дитинства. Я знав, що, якщо пройти ним, й завернути за ріг, можна потрапити до кухні через завжди відчинене вікно, а тоді...

Тоді на мене з віником накинулася домовиця.

— Ах ти ж негідниця! Злодійка! Я тобі покажу, як грабувати маєток за відсутності молодого господаря! Ось тобі! Ось!

Я тільки і встигав, що, зойкаючи, закривати обличчя від чергових ударів.

— Зараз як викличу лицарів!

— Не треба лицарів, Нене, — жалібно проказав я.

Домовиця завмерла, вражено кліпаючи очима. Її вуха з пухнастими китичками опустилися, а віник випав з її рук, вдарившись об землю.

Захуливши рота долонею, вона відступила на крок, розглядаючи мене.

— Але... От лишенько! Молодий господарю, що ж з вами сталося? Це ж ви?

Я кивнув, скидаючи каптур, і втомлено всміхнувся. Нарешті я був вдома, і зустрів єдину істоту, що дійсно раділа тому, що я досі живий.

— Це я, Нене.

— А я... Ох, який жах! Як я могла! Вибачте! Я думала це злодійка!

— Та нічого, — я змахнув солому з плаща, намагаючись перевести подих і заспокоїти бідну домовицю, що була готова знепритомніти від хвилювання, — Я сам винен, що вирішив прокрастися до маєтку потай. Але ж бачиш... Як би я увійшов через парадні двері?

— Але... Чому ви маєте такий вигляд?

Я зітхнув. Мені було важко пояснити, що я сам частково винен у тому, що сталося, але я розповів їй про наше перетворення, і що мені треба дістатися моєї лабораторії та кабінету, щоб усе виправити.