РОЗДІЛ 6

Ітан

Я проминув охорону й вийшов за стіни палацу.

Мені завжди добре вдавався самоконтроль. В магії, у навчанні, в роботі. Я не зірвався навіть після арешту діда. Після того, що він зробив зі мною та іншими спадкоємцями. Але зараз…

Я кипів від гніву і сорому.

— Будь жорсткішим, Ітане! Погарчи! Покажи зуби, бо ж якщо ти не поводишся як психопат, значить ти надто мʼякий і саме тому тебе не поважають! — бурмотів я собі під ніс, перекривлюючи Ліонеля та Лілію.

Мене щойно присоромили, насварили, ніби якусь дитину, і чому? Бо я обережний, і єдиний з нас хто думає головою?! Бо я беру на себе свою відповідальність?!

На щастя, мені ніхто не відповів. Я не хотів зараз слухати жодних дурнуватих порад від богів, що вважають цю ситуацію веселою прогулянкою.

Якщо вже зовсім відверто, я не хотів ані чути, ані бачити жодного з них.

Я не міг повірити у те, що вона зробила. І після цього мені щось кажуть про мій самоконтроль?! Може їм більше сподобався б Ітан, що, як маніяк, перетворює усіх, хто на нього криво подивиться, на криваве місиво?! А чом би і ні! Зрештою, який дід — такий і онук! Цього ж усі від мене чекають! Хочуть побачити, що я небезпечне некероване чудовисько!

Тремтячи від люті, я пнув камінець, що лежав на доріжці, той відбився від дерева і прилетів мені точнісінько у ногу.

Я зупинився. Звісно, боліло не аж так сильно, але тієї миті я був готовий плакати від безсилля. Дія зілля минула, й ранковий біль повернувся з потрійною силою, змусивши мене щосили стиснути кулаки і зуби, щоб не зігнутися навпіл просто посеред дороги. Ще й це дурне взуття… А щоб його!

Піднявши поділ сукні, я зняв туфлі й викинув в найближчі кущі, а тоді став розплутувати клятий корсет.

Мене дратувало геть усе, навіть незначна незручність. Я ненавидів цей одяг і це взуття, ненавидів кляті шпильки у зачісці. Ніби цього клятого болю, й того, що в мене забрали моє тіло і право вирішувати що робити з ним і цією силою всередині було замало!

Я з першого дня відчував що буде, якщо дати цьому волю, і я виявився абсолютно правий.

А тепер містом ходить особа, що не зважає ані на правила, ані на ризики! Жахлива, нестримна… нестерпна!

Я мусив якомога швидше знайти піксі, що була відповідальна за наше перетворення, і покласти цьому край. Повернути усе, як було, і триматися від неї якнайдалі.

І з чого Агнес взагалі вирішила, що ми можемо поладнати?

Так, ми сподобалися одне одному. Принаймні вона мені сподобалася. Напочатку. Але, вочевидь, ми були надто різні навіть для того, щоб знаходитися в одній кімнаті і не намагатися вбити одне одного.

Треба було самому шукати рішення від самого початку. Ця співпраця була помилкою. Приводити її в палац, до Міллі, було помилкою. А якби хтось постраждав?!

Прокляття, треба буде написати їй, вибачитися і відшкодувати збитки…

Так, міркуючи, я сам не помітив, як прийшов до стрілкового клубу. Ми з Міллі часто ходили сюди, брали арбалети та стріляли по тарілкам, що запускалися у повітря за допомогою спеціального артефакту.

“Ти що, ніколи цього не робив? — спитала вона мене, коли вперше привела сюди, — Ітане, це ж весело! Ти обовʼязково мусиш спробувати! Я завжди тікаю сюди, коли не знаю куди подіти злість!”

— Пані? — охоронець, що стояв біля воріт клубу, з подивом поглянув на мене, — Ви заблукали?

Я подивився на нього, відчуваючи, як на зміну люті приходить холод і такий бажаний спокій.

— Ні, — я змусив себе всміхнутися, — Насправді я прийшла постріляти з арбалету. Це місце порадила сама Її Високість. Адже клуб сьогодні відкритий?

Чоловік швидко приховав ніяковість за тихим покашлюванням

— Звісно, пані. Проходьте…

На щастя, сукня була достатньо довгою, щоб приховати босі ноги, якими я ступав по нагрітій сонцем доріжці. Зима в королівстві доволі швидко змінилася теплою весною, тож відсутність взуття не загрожувала мені застудою.

Заряджати арбалет, знаходячись у жіночому тілі, ще й без взуття, виявилося ще тим випробуванням. Однак тієї миті мого роздратування стало б навіть на вуличну бійку. Не те щоб я збирався шукати подібні пригоди, звісно. Попри те, що власниця цього тіла намагалася мене вбити, я не мав наміру їй шкодити. Ні. Я був тут, бо мені треба було якось скинути напругу і повернути холодну голову, перш ніж повернутися до пошуків тієї піксі.

Перша тарілка з дзвенькотом розлетілася високо в небі, а за нею — друга і третя. Однак серце не вгавало, а в памʼяті зринали усі образливі слова та обличчя Лілії, коли вона кинулася на мене в бойовій формі. Моє обличчя.

Ні. Цьому треба покласти край і якнайшвидше. Допоки ніхто не постраждав.

Вкотре зарядивши арбалет, я знову прицілився, і вже збирався вистрілити, коли до мене ззаду притулилося чиєсь нахабне тіло, а руки лягли на мої.

— Пані, дозвольте вам допомогти, — огидно-солодким голосом промовив якийсь чоловік, тулячись до мене.

Я був такий шокований від цього нахабства, що на мить заціпенів.