5.5

— Вважатимемо це стерпним варіантом, — процідила я, а сама подумки звернулась до Лі, щоб скерував Ітана до чорного входу. 

"В тебе дуже гарно вдається гоноровий аристократ. Нагадує мені одного крилатого юнака", — розсміявся Лі, вислухавши моє прохання. 

Я вирішила не допитуватися, наскільки паскудний характер був у того, кого я там нагадувала Ліонелю, і прослизнула у вікно. 

Гоблін перелякано косився на мої крила, але не сперечався більше. Провів мене внутрішнім коридором, а сам зайнявся чаєм. Я ж відчинила двері і, побачивши розгубленого Ітана в моєму тілі зовні, махнула рукою. 

— Ходи сюди!

Він здавався досить схвильованим, однак не сперечався і невдовзі ми удвох опинилися в архіві.

Сама будівля була величезною, з несчисленними полицями до самої скляної стелі, що губилася високо вгорі. Вона чимось нагадувала бібліотеку з Красуні і чудовиська, хіба що тут не було страшного волохатого звіра.

Доглядач архіву швидко всадив нас за стіл в якомусь закутку, приніс чай і навіть печиво з канапками, а тоді нарешті спитав що саме нам потрібно. 

— Нас цікавить перепис населення столиці, — спокійно відказав Ітан.

На обличчі гобліна миттю зʼявилося полегшення, ніби він не чекав, що завдання виявиться таким простим, тоді він посміхнувся та втік, залишивши нас наодинці.

Ітан був мовчазним. Підозрюю він не зовсім схвалював мої методи, але ж ми потрапили сюди і незабаром отримаємо бажане, тільки завдяки тому, що я не стала чекати! Хтозна, можливо, якби ми і далі стояли там, цей бовдур взагалі не зняв би тієї таблички до самого закриття!

Тиша затягувалась. Я переглядала сторінку за сторінкою, ледь стримуючи бажання побуркотіти про автоматизацію і електронний пошук, а тоді сказала: 

— А нема якогось магічного заклинання замість нашого класичного "контрол-еф"? Ну тобто, вводиш якусь фразу, і воно починає шукати... 

— Магію не можна використовувати так безвідповідально. 

— Чому це безвідповідально? — здивувалась я. — Що, йде забагато сили? Чи потрібна сильна концентрація? Можливо, ми могли б звернутись до богів...

— Впораємось і так. 

Чудово. Я знала цей вираз власного обличчя. Так я виглядаю, коли серджусь. І хоч емоції у нас з Ітаном різні, я здатна впізнати, що відчуває в цю мить моє тіло. Вкупі з болючим першим днем... Гаразд, в нього є право на поганий настрій. 

Але сама я була надто кипучою, щоб тримати язик за зубами.

— Ти сердишся? Чому?

На мить він заплющив очі та важко зітхнув.

— Я не серджуся. Просто намагаюся сконцентруватися.

"Ітан просто не хоче доводити усе до сварки, — м'яко промовив Ліонель, — але ти недалеко від правди. Він не звик діяти так агресивно. Ще й це перетворення, і фізичний стан. Ну... Зроби знижку на те, що його життя перетворилося на хаос".

Напевне, це означало, що мені треба заткнутися і не чіпати його. Але...

— Слухай, сердитися — це нормально. І гаркнути на мене — це теж нормально. Я, може, чогось не розумію і в магії не надто сильна, а в правилах цього світу — так тим паче. Але, — я поворушила крилом, — знаєш, я трохи про цих панове читала. Зокрема про володарів лавандових крил. І у мене є всі причини підозрювати, що раніше це тіло належало психованому лицареві, який всі питання вирішував вогнем і мечем.

"Ти дуже навіть права, але Ітанові важко це визнати".

Ага, а мені в чужому світі страх як легко. 

— І якщо ти стримуватимешся, а твій тип нервової системи тепер зовсім іншим, то, дідько тебе бери, ти доведеш себе до депресії, і крапка. Звідки стільки внутрішніх обмежень? Ти ж не леді, якій можна ходити тільки по лінієчці, і крок вбік вбиває всі шанси на заміжжя. Ну тобто зараз трошки леді, але, повір, плювати я хотіла на те заміжжя!

Ітан спохмурнів. В нього на скроні запульсувала вена, підозрюю, від підвищеного тиску, та він однаково спокійно промовив:

— Я не люблю конфліктів. І я точно не хочу вирішувати усі проблеми ані вогнем, ані мечем. Я просто хочу знайти піксі, що відповідальна за наше перетворення й усе виправити, перш ніж мої рідні та люди, що ненавидять мого діда, накинуться на тебе і це перетвориться на катастрофу. Але мені так паршиво, що я заледве можу сконцентруватися. Не уявляю як ти це витримуєш.

Взагалі-то трави мали б допомогти. Але, може, з незвички... 

— Нічого, знайдемо зараз ту кляту піксі і швиденько поміняємось, — всміхнулась я. 

І тоді уже в своєму тілі я знайду ту його кляту рідню і все пір'я їм повисмикую до біса. 

"Лорд, що володів оцим перокрилим тілом раніше, пишався б тобою, моя люба. Я не впевнений, щоправда, що це комплімент..."

О, а ще мені треба знайти якусь зброю чи бойову магію і навчитися нею користуватися. Вже в своєму тілі. 

"Головне не переходь в бойову форму в цьому, будь ласка". 

Тут є бойова форма?! 

"Так, і вона не влізе в архів, тож заспокойся, я тебе прошу".