5.4

Ітан підвівся слідом за мною, поклавши серветку на стіл.

— Я викличу екіпаж, — промовив він, однак леді Абер його перервала:

— Взагалі-то екіпаж вже на вас чекає. На ваше щастя, я вже про все потурбувалася, бо знала, що ви збираєтеся до архіву. І передавайте моє привітання Шеллону з архіву. Нехай обслугує вас позачергово.

Ітан вже збирався було вклонитися, та вчасно оговтався та присів у реверансі.

— Дякую, леді Абер. Ще раз вибачте за незручності і ситуацію, в якій опинилася леді Лілія. Я зроблю усе, щоб виправити це якнайшвидше, й уникнути проблем у майбутньому.

Вона важко зітхнула й махнула рукою.

— Йдіть вже, діти. Принаймні побуду трохи в тиші. І спробуйте уникнути нових пригод, поки не розберетеся зі старими.

Леді Абер зробила все, аби нам таки не хотілось знайти нові проблеми собі на голови, навіть подбала про достойні розміри екіпажу. Моїм крилам майже нічого не заважало, і я розправила їх, почуваючись достатньо комфортно. Ітан, щоправда, здивовано зиркав на те, як я розправляю пір'я, і зізнався:

— Мені здавалось, що так їх розправляти — це трошки агресивно.

— Думаю, агресивною я скоріше стану, якщо намагатимусь запихувати їх в таку дрібну карету якомога... Тісніше. 

У відповідь мені дісталась лише розуміюча усмішка. 

Дорога зайняла небагато часу. І ось, нарешті ми спинилися біля великого приміщення. Архіви... 

Сподіваюсь, цей похід виявиться вдалим!

Та, як виявилося, бюрократія однакова в усіх світах.

— Тобто перерва? — спитала я, не зводячи очей з таблички на дверях, — Але ж робочі часи...

Зітхнувши, Ітан притулився спиною до стіни та склав руки на грудях.

— Нічого не поробиш. Доведеться трохи почекати. Впевнений, він незабаром повернеться.

Та цей Шеллоу, чи Шеннон, чи як його там, не повернувся ані за пʼять хвилин, ані за десять, ані навіть за двадцять. Певно, вирішив пообідати десь у Мордорі, щоб його орки драли.

А от черга в архів побільшала, переважно паннами літнього і дуже-дуже літнього віку. Навіть сварка не забарилася.

— Агов! Куди без черги?! 

— Та мені тільки спитати...

— Ага, а мені тільки підписати, а ну пензлюй в кінець черги! В мене чоловік ветеран північного повстання! Не для того ріг втратив у битві, щоб якась... гостровуха нахаба пролізла вперед мене!

Гризня тільки набирала обертів, і навіть те, що двері архіву досі були зачинені, їх не зупиняло.

— Може їх розійняти? — пошепки спитав Ітан, та я тільки похитала головою.

— Краще не втручатися, — тихо відказала я. А за мить одна з жінок замахнулася на іншу величезною сумкою.

В моєму світі хтось вже викликав би охорону, чи навіть поліцію. Та це був магічний світ. Отже, за хвилину найближчі куці дерева охопив вогонь від кинутих з розпачу заклинань, а ельфійка з демоницею вчепилися одне одній у волосся, криючи такою брудною лайкою, що Ітан почервонів, мов помідор.

Я ж придивилась до архіву. Будівля не викликала особливого інтересу, але нагорі мала крихітну відкриту терасу. І я була готова заприсягтися, що там — персональний кабінет цього пана... Як там його звати?

— Ітане, — прошепотіла я, — маю ідею. Думаю, я хочу постукати йому у вікно. У он те вікно, — і я вказала пальцем на шибку метрах в семи від землі.

Ітан засумнівався.

— Не знаю, Ліліє, це не... Хіба не буде надто грубо? Він, певно, зробив перерву не просто так, і... Та ну!

Поки він намагався відмовити мене, я вже махнула крилами та піднялася на терасу, а тоді постукала.

Гоблін, що до цього сидів, розвалившись у кріслі й читав газету, перелякано підстрибнув, відклав у бік газету та надкушений  бутерброд, поправив круглі окуляри без дужок, що трималися на гострому гачкуватому носі, і, відчинивши вікно, зашипів:

— Я ж повісив табличку! Невже не могли трохи потерпіти?

— Шановний! Вона висить там вже майже годину. У вас під вікнами вже кущі тліють через розлючену чергу.

Я склала руки на грудях та розправила плечі, здаючись ще більшою у тілі Ітана, особливо на фоні низенького, й трохи пухкенького гобліна, і це спрацювало.

Його зелена шкіра дещо посиніла, він витер лоб білою хустинкою, що вийняв з внутрішньої кишені, а тоді зашепотів:

— Добре, заходьте... Через вікно. Тільки тихо! Вас, сподіваюся, ніхто  не бачив? Я не готовий зараз мати справу з цими варварками. Минулого разу мені довелося гасити вогонь у відділі найрідкісніших зібрань поезії забутою мовою! Ніякої поваги до літератури!

— Здається, — кинула я отруйно-пихатим голосом справжнього аристократа — ну, я сподівалась, що це звучало саме так, — у вас проблема з оцінкою реальності. Спочатку ви промахуєтесь з визначенням часу приблизно разів у двадцять. Потім вважаєте, що мене можна не помітити, якщо я стояв у тій же черзі. Ви спостерігаєте закляття невидимості на моїх крилах?