5.2

Тепер я була готова до зустрічі з Ітаном. Сподіваюсь, з ним все в порядку. Моє тіло ж не повинне підкинути йому ніякі сюрпризи?

Зітхнувши, я покинула кімнату.

Коли я постукала, за дверима почувся тихий стогін, а тоді Ітан відповів:

— Зачекайте, я трохи... Мені треба трохи часу, щоб привести себе до ладу.

Його голос, тобто мій голос, був якийсь... Зболений. А потім я згадала який сьогодні день місяця і подумки вилаялася.

Ну звісно! Як я могла забути, що в мене сьогодні мав початися новий цикл?

"В мене є кілька теорій, — мʼяко промовив голос Ліонеля в моїй голові, — Наприклад обмін тілами з юнаком, з яким ти до того фліртувала, крила, пе..."

Я скривилася, зашарівшись.

Ой, помовч. Не хочу цього чути.

— Ітане, — якомога м'якше промовила я, — думаю, тобі б не завадило випити знеболювальне. Я абсолютно переконана, що у леді Абер є потрібні трави. Або...

Цікаво, а боги мають щось від такого болю? А, та вони ж чоловіки, вони не здогадуються навіть, наскільки жінкам буває паскудно.

"Не треба тут, я добре знаю біологію! Біль можна знімати тінями, однак часте використання цього способу призводить до безпліддя. Ну власне, Тіні здатні спинити цикл зовсім".

Чудово. Просто чудово. 

— А потім спричинити клімакс? — буркнула я. — З припливами?

"Ніяких припливів. Ти просто забуваєш про цю частину свого життя і все. Але зазвичай мої варлочки просять про таке після народження дітей..."

Ясно, тінями ми не користуємось. 

— Я все-таки гукну леді Абер, —звернулась я до Ітана.

— Не треба, — хрипко промовив він, а за цим почувся стукіт, ніби хтось відкрив і закрив дверцята шафи, мабуть він шукав засоби гігієни, — Я дам собі раду. Просто треба трохи... Призвичаїтися. Зачекайте ще... Десять хвилин. Будь ласка.

"Чоловіки", — важко зітхнув Ліонель, вочевидь не схвалюючи те, що Ітан відмовився від допомоги.

Я ж вигнула брову і подумки зауважила, що він також не дівчина. Раптом забув за стільки років свого безсмертного життя?

"Любонько, покровитель проживає не одне життя, — фиркнув Ліонель, — вміє ділити почуття своїх варлоків. І вміє набувати інакшої подоби за потреби".

Важко зітхнувши, я притулилася спиною... Тобто крилами до дверей та промовила так, щоб Ітан мене почув:

— В лівій нижній шухляді біля ліжка є білий... згорток. Кілька білих згорток, насправді, але це зараз не важливо. Тобі потрібно відкрити його та дістати те, що схоже на квадратний конверт.

Я знову почула, як відкрилися та зачинилися дверцята, а тоді на зміну цим звукам прийшов тихий шурхіт.

— Знайшов? — про всяк випадок перепитала я.

— Угу, — не дуже позитивно відповів Ітан, — Що мені з ним робити?

— Просто розгорни та відʼєднай від основи ту... Мʼяку частину. З іншого боку буде липка основа, вона потрібна, щоб зафіксувати прокладку у спідній білизні.

Досить дивно було пояснювати дорослому чоловіку як користуватися прокладками, особливо коли він не знає що це таке, але я сподівалася, що моєї інструкції вистачить, аби Ітан пережив бодай перший день.

Шурхіт активно долинав зсередини кімнати. Я ворухнула крилами, розминаючи їх, дала Ітанові хвилин п'ять, не менше, а потім спитала: 

— Ну як? 

— Дякую. Все гаразд, — звучало так стримано, наче бідолашний Ітан згорав з сорому. 

Що ж, пробач, любий, за такий прискорений екскурс в особливості жіночого життя, але з тим нічого не зробиш. Нам треба мінятися якнайшвидше, доки всі проблеми не почали наздоганяти ще активніше. 

— Вийдеш? — спитала я впівголоса. — Я б не підганяла, проте... Леді Абер чекає на нас там, внизу.

— Звісно, дякую. Мені просто треба вдягнутися... І трохи прибрати. Я спущуся за кілька хвилин, — пообіцяв він, і я вирішила дати йому трохи простору.

Натомість спустилася до вітальні, де леді Абер вже сиділа за столом, тримаючи у руках газету.

Я спробувала сісти, та вмоститися на стільці з крилами було безнадійною справою, тож я переставила його спинкою до столу, навіть не відчувши ваги, й сіла навпаки, широко розставивши коліна.

Звісно, я підозрювала, що це було не надто... Прийнятно. Та хіба я винна, що ці меблі геть не пристосовані до крил?

Тепер я розуміла, що мав на увазі Ітан, коли казав про незручності. Сподіваюся столяр якомога швидше закінчить роботу над його замовленням.

"До речі, хіба ви не могли притягнути щось для нього з іншого світу?" — подумки спитала я в Ліонеля.

"Ми вам що, вантажна бригада? Бачите на мені жилет пошти Саору?" — обурився Вед.

"Транспортування меблів з іншого світу — кропітка справа. Ми можемо створити меблі з Тіней, це легше та швидше, — пояснив Ліонель, — але вимагає чималого розкачування резерву. Ітан — ну тобто ти, — повинен слугувати провідником магічної сили у цю реальність, а він ще не до кінця прийняв свій новий статус. У мене є варлоки, які здатні створити майже все, що завгодно, буквально з нічого, але він поки що не входить в їх число. Для цього треба вчитися!"