3.4

— Гадаю ти могла б поїхати з нами… в якості супроводу, — зрештою погодився Ітан, що почувався не менш дико і ніяково від цієї ситуації, ніж я. Він потер шию, мабуть, за звичкою, — Вибач… Мені шкода, що я наразив тебе на такі незручності. Це було безвідповідально з мого боку. І… — Ітан не встиг договорити, до нас наблизилася пані Абер.

— Що ж, гадаю нам варто повертатися. Ітане, гадаю буде краще, якщо сьогодні ти зупинишся у моїй другій гостьовій кімнаті, — промовила вона, звертаючись до мене, — Незабаром буде надто пізно винаймати екіпаж, а до вашого маєтку шлях неблизький.

Хай бог береже леді Абер! 

— Якщо це не складе вам труднощів, з задоволенням прийму запрошення, — швиденько вклонилась я. — Дякую за вашу турботу. 

Жінка подарувала мені дивний погляд, від якого мороз продер по шкірі. Таке відчуття, що вона добре знала, кого бачить перед собою. Аж ніяк не Ітана!

Коли вона повернулася до нас спиною, ми з Ітаном обмінялися однаковими поглядами, сповненими полегшення. А перед екіпажем він, розгубившись, спочатку подав мені руку, збираючись допомогти забратися всередину, та, на щастя, я зорієнтувалася до того, як леді Абер щось помітила, й подала йому руку. Ітан зашарівся, та все ж прийняв допомогу.

А от мені забратися до екіпажу було геть непросто. І ще складніше — вмостити крила.

Пір'я гнулося, настовбурчувалося, займало забагато місця. Я намагалась притримати крила, вкласти їх як слід, але де там! Здавалося, вони так і прагнули вирватись на свободу. Але ж це не має бути так! Вони прекрасні, вони комфортні, вони...

Призначені для іншого. 

— Знаю, що це звучатиме дивно, але, можливо, буде краще, якщо я просто летітиму слідом за вами? — зірвалося з мого язика швидше, аніж я встигла подумати, що це навряд когось влаштує.

Ітан зблід, змусивши себе проковтнути заперечення, а леді Абер заінтриговано вигнула брову.

— Ви впевнені, що це гарна ідея, Ітане? — було щось дивне в тому, як вона виділила його ім'я, дивлячись на мене, й мої підозри щодо того, що леді Абер якимось чином здогадалася про нас, тільки закріпилися, — Зрештою ви досі не мали достатньо практики.

— Думаю, так. Це ж, зрештою, частина мене, — бадьоро усміхнулась я. Напевне, аж надто бадьоро. — Що ж то за птах, який не може літати?

Леді Абер підбадьорливо всміхнулася мені, а от Ітан квапливо відвід погляд, однак я встигла помітити як він спохмурнів після моїх слів, повільно втягнувши носом повітря.

— Що ж, це похвально. Тоді зустрінемося біля мого будинку. Постарайтеся не поранитися.

Спочатку я навіть не зрозуміла, чому Ітан та леді Абер так зреагували на слова про політ. Ну, гаразд, я не надто вміла в цій справі, але щоб поранитися... Навряд чи це можливо! Проте, опинившись на вулиці, де довкола літало купа магічних світлячків, коїлося незрозуміло що, а я досі не знала дороги, я раптом подумала, що мені треба було лишатися в кареті і не морочити нікому голову.

Однак назвався птахом — розправляй пір'я. 

Карета зрушила з місця. Я провела її поглядом, радіючи, що ця вулиця довжелезна, і якийсь час я точно не зіб'юся, навіть якщо злечу не з першого разу, а потім обережно змахнула крилами, намагаючись відірватися від землі. 

Тіло вмить стало важким, наче камінь. Я спробувала підтягнути ноги до грудей, згрупуватися, але де там!

По-перше, виглядала я, напевне, максимально дивно. По-друге, миттю болем звело плечі. І як це фізіологічно можливо, я ж заважка для крил! 

Карета від'їжджала все далі і далі. Біль у спині посилювався. Я не могла злетіти, аж ніяк, навіть вертикально. Треба, може, розбігтися? Але соромно! Та на якій магії воно літає... Бодай би ті крила! 

Від розпачу я змахнула ними і буквально жбурнула зсередини у пір'я магією... А тоді відірвалась від землі. 

Чари! То от як воно функціонує! 

Політ був таким же неймовірним, як я собі й уявляла. Вітер бив в обличчя, підхоплював крила, і я розкинула їх широко-широко, набираючи швидкість. Зробила пірует у повітрі, шарахнулась від пташки і мало не завила від болю, коли зачепилась крилом об стіну будинку справа. Але це вже не мало значення. Я летіла! Справді летіла, сама, і навіть боляче не було! 

Так, де там карета? 

Вони далеко, втямила я, перетворилися на лавандового відтінку плямку вдалечині. Намагаючись не відстати, я забила крилами в повітрі, набрала швидкість. Вітер хльостав щоки, плечі зводило від втоми, а коли я нарешті наздогнала карету, то швидко перелетіла її. Господи боже Претемний Лі! А назад як?

Функції заднього ходу крила не передбачали. Я мало не гепнулась на землю і заскімлила від страху. Заблукала! У повітрі! Що ж тепер робити? 

Крила тягнули вгору. Я скорилась їм, набираючи висоту, і нарешті зрозуміла, наскільки ж магія права. Згори було не так вже й складно розгледіти будинок леді Абер. 

Я помчала туди, розмахуючи крилами, мов скажений вітряк, задумалась, що потрібно пригальмувати... І врізалась в траву раніше, аніж думка встигла перетворитися на дію.